Кадри вирішують все
Що дає «вища освіта»? Якщо ви скажете фах, то ви добряче помилитесь. Вища освіта дає студенту не щось, а шанс це щось отримати. На відміну від молодших класів, де школа мусить навчити дитину читати, писати, рахувати і хоч частково соціалізуватися, ми не даємо нічого крім шансу. Це як анекдот про лотерею. «Один чоловік весь час молився, мовляв, Боже, подивись, який я праведний, чому ж я ніколи не виграю в лотерею? І так повторювалося день за днем, місяць за місяцем, рік за роком… Нарешті Бог не витримав і каже: «Чоловіче добрий, я допоможу тобі виграти в лотерею, але купи її квиток». Те саме зі студентом. Те, що він вступив, не гарантує, що він стане гарним фахівцем і отримає роботу за фахом. Він лише отримає шанси на це.
Як він отримає ці шанси? Завдяки трьом речам.
По-перше, основам базової освіти. Якщо ви думаєте, що хоч один виш у світі в межах базового курсу випускає готового спеціаліста, то ви помиляєтеся. Надаються базові знання, на основі яких протягом короткого часу можна, працюючи, стати готовим до роботи фахівцем.
Друге, що дає вища освіта, – це особистий розвиток. Взаємодія з викладачами під час виконання навчальних завдань, виживання в умовах бюрократії, купа інформації, яка пролітає через голову, – це ще той тренінг. Вступати до ЗВО не заради фаху, а заради саморозвитку, – це насправді достойна ціль. Вона досить поширена серед молоді західної цивілізації. Молодь вступає, щоб шукати себе. Змінює ЗВО, якщо програма їй не до душі. Це триває десь до тридцяти років. Я розумію, що більшість читачів допису цього емоційно не сприймуть. Адже, середньовічно-совіцька система вимагала від нас ТТЗ – тягни, терпи, змирись. І людина, тикнувши пальцем при вступі в «куди пройде», не любить те, чому її вчать, а потім ненавидить свою роботу, розбризкуючи ненависть на всі боки – на себе, родину, колег, «клієнтів». Я не певен, що десятиліття пошуків себе гірше за півстоліття поширення ненависті працівниками, які не хочуть ні ставати компетентними, ні старанними. Де тут виграє сама людина, платники податків і саме суспільство, яке делегує повноваження ці кошти розподіляти?
Третє, що дає вища освіта – ділові контакти. З одного боку, це інші студенти, які можуть стати «потрібними» людьми після завершення навчання. З другого боку, викладачі, які завжди можуть надати фахову допомогу в своїй галузі. З третього боку, якщо справи в університеті налаштовані добре, то студенти можуть встановлювати контакти з «потрібними» людьми за його межами.
Наведу власний приклад. Здавалося б, життя викладача просте. Ото перекажи студентам, чому тебе колись вчили й відпочивай. Я опущу момент виконання бюрократичних зобов’язань, нафантазованих поколіннями реформаторів вищої освіти, які забирають величезну частку часу. Я опущу момент, що держава передбачає на підготовку до кожної пари дві години оплачуваного часу, якого явно мало для якісної готовності. Наприклад, до кожної лекції потрібно прочитати декілька найсвіжіших статей у провідних журналах. Це за дві години не зробиш. А ще адміністрації ніяк не хочуть сприймати цієї підготовки як оплачуваного робочого часу, і тому викладачі мають відповідне побічне навантаження іншими речами. А ще, щоб відповідати своєму рівню, викладач має займатися науковими дослідженнями й публікувати їхні результати. Таким чином, щоб усе виконати, потрібно працювати 12-15 годин щодня, без вихідних.
Як ви думаєте, яка частина роботи постраждає? Вірно, підготовка до занять, бо це така штука, яка важко обліковується, хоча спроби були. Викладацька робота є низькооплачуваною з позиції поєднання вимог до фаховості та складності.
Що ж тримає викладача на такій невдячні роботі? Якась із трьох речей: любов до фаху, що переросла в залежність; страх, що ти більше ні на що не здатен; ілюзія престижності (мовляв, я ж викладач університету, а не якийсь там касир в супермаркеті, який за менший час і простішу роботу отримує ті само гроші).
У моїй особистій роботі є ще один нюанс, що трапляється дещо рідше серед українських викладачів, – робота з практиками над прикладними задачами. Оскільки я еколог, то це управлінці в галузі екології, приватні підприємці, ГОшки, територіальні громади й, звичайно, компанії, які займаються екологічним аудитом.
Є один момент, про який варто згадати. За якими параметрами варто оцінювати ЗВО? На мою думку, найкращим параметром є успішність випускників. Тут не важливо, як вони її отримали – завдяки знанням, саморозвитку чи контактам. Головне, це результат. Я вбачаю свою місію в знаннях і контактах своїх студентів. Тож, з одного боку, залучаю їх до проєктів, у яких беру участь, з іншого боку, намагаюся підтримувати відповідну репутацію, надаючи наукові консультації. Результати є. На сьогодні вже близько 20% наших цьогорічних випускників-екологів працевлаштовано за фахом. І зараз є пропозиції на ще 25% випускників. І тут в мене проблема.
Щоб не опустити репутаційну планку, я додатково готую, долучаю до проєктів і рекомендую тільки найкращих. Ми хоч і маємо статус міста, але є насправді малим селом, де ніхто нікуди не дивиться, але всі все бачать. Якщо моя кандидатура провалиться, то це дещо зменшить шанси на працевлаштування наступних.
Тож переді мною відповідальний вибір. І я мушу сказати, що задовольнити бажання тих, хто до мене звернувся не просто. Зараз у мене на три вакансії одна достойна кандидатура. Якщо ви думаєте, що в інших ситуація краща, то ви помиляєтеся. До нас поступають студенти з найвищими результатами ЗНО в регіоні. Вони показують дуже непогані результати під час навчання. За ними вже стоїть черга стейкхолдерів… А запропонувати майже немає кого. Усі, хто були найвищого і середнього ґатунку, вже при роботах. Тих, хто нижчого ґатунку, я не запропоную через репутаційні загрози… Цьому є купа причин, в основному психосоціального характеру, про які потрібно писати окремо. Але є факти. Ось прямо зараз є три вакансії, на які в мене лише один достойний кандидат. Можливо, я завищую планку?..
Дещо відійду в бік. Коли я чую, що ми готуємо десять нових бригад, у мене по спині пробігає неприємний морозець. Це ж яку кількість достойних кандидатів потрібно мати? Чисто статистично командирами цих підрозділів стануть офіцери, здебільшого «обмежено придатні» для командування. І результати будуть…
Якби я працював так, як військова бюрократія, то на ці три вакансії зайшли б перші три вільні від роботи магістри-екологи. І це був би гарантований провал. В моєму випадку це втрата репутації, збитки для довкілля, провалені проєкти… У випадку розподілу на посади за званнями без врахування компетенції – це купа втрачених людських життів, територій, техніки… Ви можете мені розповідати про швидкий ріст офіцерів із бойовим досвідом. Але у мене є два контраргументи: людина, яка три роки добре командувала ротою, не стане автоматично гарним комбригом чи навіть комбатом. Це як відмінник автоматично не стане фаховим інженером-екологом. Це різні рівні роботи і відповідальності. Наприклад, командиром однієї з новостворених бригад став керівник обласного ТЦК із двохмісячним бойовим досвідом. Це все рівно що відміннику на другий місяць після випуску доручити самостійно вести СЕО чи ОВД об’єкту першої категорії. Це майже гарантований провал.
Висновок. У нас як лавина наростає кадрова криза в усіх галузях. Особливо це стосується тих галузей, де потрібні специфічні навички та глибокі знання. Це, серед іншого, пов’язане з перекосом в оплаті праці. Ми повертаємося в совіцьку систему, де заробітки інженера були в два рази нижчі за зарплату токаря. Зараз лаборант на підприємстві отримує менше за пакувальника на цьому підприємстві та вище ніж інженер-еколог у перший рік роботи. Так лаборант чи робітник і на пенсію піде з умовно тією ж зарплатнею, а інженер через два роки зможе подвоїти свої доходи, але молодь не вірить у світле майбутнє, за яке потрібно боротися. Дуже багато моїх суперкласних студентів обирають вищу зарплатню без перспектив зростання. Дуже багато, і це велика проблема…
