«20 днів у Маріуполі» – правду не сховати (відео)
Уперше в українській історії Україна отримала Оскар.
Фільм «20 днів у Маріуполі» став найкращою документальною стрічкою 2023 року. Вітаю режисера і всю команду, що працювала над фільмом! І це не тільки про визнання. Дуже багато людей вже побачили через призму кіно, яку трагедію принесла росія в наше життя. І завдяки Оскару ще побачить.
Так, можливо, краще б цього фільму не існувало, як і цієї клятої війни. Але вона є. І сьогодні як ніколи важливо нагадувати світу про війну та трагедію, яку принесли на українську землю окупанти. Ми маємо показувати світу правду.
Фільм «20 днів у Маріуполі» не просто впорався зі своєю місією, а й отримав найпрестижніші нагороди світового кіно.
Мрію, щоб наступного Оскара Україна отримала за фільм про перемогу над росією.
Героїчні зйомки героїчної оборони міста.
Героїчне вивезення матеріалу через окуповану орками територію.
Героїчне…
Хай світ дивується і захоплюється героїзмом. «Оскар» точно заслужений і Мстиславом Черновим, і всією командою.
Нехай послужить донесенню Правди і швидшій допомозі Україні.
Бо неправильно, щоб героїзм українських захисників стикався з байдужістю світу. Бо героїзму тих, хто зі зброєю, і тих, хто допомагає, може не вистачити, аби переважити все зло, з яким нині воює Україна.
«20 днів у Маріуполі» показали світові, що це означає.
Я вірю, що колись буде Оскар і за художній фільм. Фільм про Мстислава Чернова, Євгена Малолєтку, Василісу Степаненко та про поліцейського Володимира, який вивозив їх із Маріуполя. Про камери і диски, заховані під пасажирським сидінням авто, і 15 російських блокпостів, які вони проминули, з обшуком на кожному.
Оскароносний режисер, який зніматиме цей фільм, може використати художній прийом, коли людина сивіє впродовж фільму.
За роки війни ми бачили багато справжніх див.
Те, що кадри “20 днів у Маріуполі” пробилися до глядача, отримали таку аудиторію і таку нагороду попри все – це диво Господнє.
Завжди у погляді на річ, подію, факт, трагедію чи перемогу є ті, хто сприймає це поверхово. Буквально. І є ті, для яких ця історія, наприклад, не про перший в історії України Оскар.
Вона про Оскар – для чиновників офісу президента. На другому місці для них же – про трагедію. Можливо. А на третьому мали би бути запитання. Але не схоже, що вони є.
Кожний шедевр, кожний створений такого рівня продукт мав би викликати, по-перше, певні емоції і почуття (з чим він справляється на всі сто). По-друге, певний відбій на міжнародну спільноту. Бо ми хочемо, щоб нас почули. Щоб весь світ знав і усвідомлював, хто тут правий.
Світ може відчувати емоції. Світ може усвідомлювати правду. Але без того, щоб МИ САМІ не зробили певні висновки, а потім спромоглися змінити нашу подальшу долю певними діями (як наслідки цих зроблених нами висновків), ми залишимося стояти на місці або ходити по колу історії.
Побачив. Почув. Але ж чи зрозумів? Чи усвідомив, де, в якому місці, хто мав діяти інакше? Ми самі й ті, кого ми обираємо. Чи зробив наступний крок задля того, щоб це не повторилося з нашими дітьми й онуками в майбутньому, і який це крок? Якого рівня усвідомлення? Якого рівня якості? З яким результатом?
Я вважаю, що винних потрібно називати й карати не просто задля справедливості. Це важливо, але не тільки це. Ми як нація не маємо права повторювати злочинну бездіяльність. Не маємо права давати наступникам чи чинним керуючим можливості думати, що можна не думати стратегічно, що можна не попередити конкретними діями подібні трагедії й потім, як ні в чому не бувало, писати про досягнення української документалістики. Начебто Оскар – це те, чим Україна може пишатися саме в цій конкретній ситуації – війні. На кістках загиблих. НЕ захищених твоїми “гарантіями” людей.
Я щиро пишаюся творцями цього фільму не тільки як професіоналами. Але й як людьми, які зробили те, що могли і вміли, маючи ті наслідки, які ми як країна отримали.
Головний відбій від цього фільму повинні усвідомити саме українці. Ми маємо ще одну причину для “ніколи знову”, яка напряму залежить від саме наших дій. Якщо ми не можемо “заднім числом” змінити наслідки нашого вибору, то хоча би на майбутнє кількість байдужих повинна зменшитись. Бажано в рази.
«20 днів у Маріуполі» отримали Оскара. Команда фільму – справжні герої. Їхній фільм про них самих і про їхній громадянський подвиг. Вони залишалися останніми журналістами в окупованому Маріуполі, щоб виконати обовʼязок перед людьми і професією. Автори, мабуть, єдині, хто отримав Пулітцерівську премію і Оскара одночасно!!!
Де тут участь не лише талановитих і чесних громадян України, а й української держави? Команда працювала для The Associate Press, фільм створювали з PBS.
Минулорічний фільм-лауреат «Навальний» теж не представляв росію. Його робили на CNN.
Різниця між цими фільмами у тому, що Навальний – лише герой фільму , а Чернов із командою – і герої, і творці.
Тому вилучення з міжнародної версії Оскара фільму Чернова свідчить про брак людяності у тих, хто це робив.
Коли говорять, що Україна вперше здобула Оскар, – це приємно. І велика подяка громадянам України, які вчинили цей творчий і людський подвиг. Але Українська держава, усі наші Держкіно з мінкультами хіба долучалися до цього? А лише подвигами громадян без участі ефективної держави навіть із союзниками швидко перемогти складно.
«Оскар» для українського фільму про Маріуполь – це велика перемога колективу авторів, добре для України та дуже боляче для рф. Недарма сьогодні роспропаганда ганяла фейк про нібито відвідування Маріуполя італійською актрисою Орнеллою Муті. Просто щоб забити ефір і зімітувати баланс: ці за них, а ці за нас.
Про необхідність працювати за кордоном засобами культури та мистецтва сказано вже стільки, що додати нічого. Потрібно просто робити. Постійно. Адресно по кожній з важливих країн. Буде чудово, якщо «Оскар» допоможе щось зрушити у цьому плані. Хоча я вірю дедалі менше.
Що зачепило.
Торік “Оскар” вручили за фільм “Навальний”. Тоді він був ще живий. Цього року на церемонії показали уривок із уже загиблим Навальним та його цитатою: «Все, що потрібно для торжества зла, – це бездіяльність добрих людей». Його життя та смерть стали елементом шоу, поряд із голим рестлером та іншими атрибутами свята.
Наочніше свідчення того, що цитадель світової демократії перетворюється на імітацію, придумати складно.
Не стати епізодом чужого шоу, який за потреби виріжуть чи замінять на рейтинговіший, – це одна з битв, яку зараз веде Україна.
МВС України: 20 ДНІВ У МАРІУПОЛІ. Ексклюзивна розповідь одного з головних героїв
Одним із головних героїв документального фільму режисера Мстислава Чернова “20 ДНІВ У МАРІУПОЛІ” є поліцейський з Донеччини Володимир Нікулін.
Правоохоронець зустрів знімальну групу під час ліквідації наслідків удару по пологовому будинку Маріуполя. Відтоді вони разом переживали обстріли, шукали зв’язок для відправки світлин і відео, залишили Маріуполь, коли місто було в повному оточенні.
