У бліндажі
Життя у бліндажі. Бліндажі бувають різні, і, як правило, ти не вибираєш, в якому жити. Вселяєшся в збудований до тебе. Якщо бліндаж збудований паршиво, в ньому немає чим дихати – влітку від сирості, а зимою від диму. Тоді він тече у дощ і сиплеться зі стін і згори за… та тисяча причин є від чого він сиплеться. Якщо живеш у ньому достатньо довго – вдосконалюєш. А ні – то ні. “Насолоджуєшся” наявним.
Життя в бліндажі. Коли він набитий весь, то це виглядає так. З боку голови під стіною – баул, броник і автомат. Твій простір – на площу каремату. Сунув лікоть убік – вперся в побратима. Край.
Життя у бліндажі. Дощаті нари. Каремат. Спальник. Стіл, на якому і їдять, і чистять зброю. Компанія чоловіків. Є тільки один спосіб нічого не загубити – все завжди класти на місце. Витяг річ із рюкзака чи баула. Покористувався. Сховав назад. Інакше не знаходиш – попрощайся.
Життя у бліндажі. Коли я чую від фронтовиків надривний “шахтарський” кашель, перепитую: “Бліндаж?”. У бліндажі весь час дихаєш димом і пилюкою. Потім відкашлюєш. Процес безперервний. Ми будем відкашлювати бліндажі і траншеї ще дуже довго. Роками.
Життя в бліндажі. Дуже швидко починаєш цінувати простий ненав’язливий сервіс. Пральна машина – це комфорт, навіть якщо воду для неї треба кілька годин носити відрами. Бо тоді не треба прати білизну, шкарпетки та кальсони в тазику. Миття – тільки в тому ж самому тазику. Гоління – це взагалі мистецтво. Знаєте, що таке “французький душ”? Це коли замість миття обтираєшся мокрим рушником. З мене реготали, коли побачили в мене польовий казанок і велику “сирітську” кружку. Коли воду для миття довелося гріти відром на буржуйці, реготати перестали. Стали позичати. А знаєте який це контраст? Ти ставиш на зарядку батареї для безпілотника, поки заряджаються, ідеш прати в тазику труси і шкарпетки. Коли завершуєш, знімаєш батареї і на ноутбуку прокладаєш маршрути на польоти. А у півока поглядаєш за буржуйкою, аби піддувало прикрити вчасно.
21 сторіччя – чого ви хотіли?
Життя в бліндажі… Ну, що бліндаж – це миші, я гадаю, нагадувати не треба? Навіть якщо ви про таке чули, не розумієте. Зграї мишей у траншеях обчислюються мільйонами. Ці маленькі зарази між солдатів ходять пішки, не звертаючи на нас увагу. Вони жеруть наші речі, нашу техніку, наші харчі. Лазять по нас уночі – прямо в спальнику. В бліндажах тримають котів, але й коти не справляються з навалами. У боротьбі з мишами хлопці й дівчата доходять до того, що заводять щурів. Уявіть моє обличчя, коли я побачив біля бліндажа здоровецького окопного пацюка, але хлопці сказали його не чіпати, бо то Васильович і він їхній бліндаж від мишей охороняє. Мишей було стільки, що майно хлопців Васильовича не цікавило як таке. На мої заперечення, що скоро “васильовичів” стане пара сотень, і тоді бліндажу хана, відповіли, що їх там уже не буде. А проблему вирішувати треба тут і зараз.
Життя в бліндажі… Яково в таких умовах жінкам і дівчатам, я взагалі мовчу. Скажу так. З того, що бачив я, жінка у бліндажі – це “ШХ” (“швій хлопець”). Їй намагаються допомагати чим можуть. З іншого боку, наявність у колективі жінки дисциплінує хлопців. Примушує себе не запускати.
Життя в бліндажі… Запах диму і пітних тіл. Світло від павербанків та екофлоу, коли немає електрики.
Я не згадую про всі інші нюанси війни – обстріли, ремонти техніки під вогнем, штурми посадок. Лише одне це.
Сотні тисяч людей в Україні живуть або жили в бліндажах. Відкашлюють бліндажі. Знаєте, що найбільше бісить? Відчуття, що все це даремно. Що ми пожертвували здоров’ям, комфортом (а багато з нас життям), аби толком нічого не звільнити. Аби ворог відчував себе переможцем.
А ще більше бісить передчуття, що нас відправлять до дому (аби задобрити), а через 4-5 років нам знову доведеться повернутися в бліндажі. Бо ті, хто зараз ховаються від мобілізації по підвалах та за кордоном і хто прибіжить розповідати, як нам жити, знову сховаються за перших пострілів. А ми…
Ми точно хочемо цього?
