Кордони-1991 і срібна куля
Тут мєдвєдєв погрожує світу ядерною війною у разі, якщо росію заженуть у міжнародно визнані кордони 1991 року.
Правильною відповіддю світу було б повторити досвід власне 1991 року – коли срср розпався так, що ніхто навіть і не помислив про застосування ядерної зброї.
Навіть війни за повернення колишніх колоній москва відклала на роки і десятиліття.
Це означає – посилення санкцій і ефективну боротьбу з їх обходом.
Це означає – посилення тягаря війни для росіян. І влади, і підданих.
Конкретніше – удари по території рф, дедалі дошкульніші, і розгром московських полчищ в Україні завдяки перевазі в технологіях.
Досягнення цього, втім, потребує від Заходу суттєвої зміни в підходах. Це важко – через інерцію, російські заходи впливу, зростання популізму і подібне.
Україна не може безпосередньо впливати на ситуацію в західних країнах.
Єдиний чинник – захоплення боротьбою Української армії і народу у 2022, на яку ніхто не сподівався, вже відпрацював своє.
Наглувата поведінка української влади в стилі «дай мільйон, дай мільйон» не тільки не допомагає, а сприяла швидшому розвіюванню позитивного міфу про Україну.
У цьому сенсі виступ Володимира Зеленського на Мюнхенській конференції з безпеки радше невдалий. Не зважаючи на всі милі українському серцю і правильні з точки зору українця посили. Ба більше, саме через них. Бо, хочемо ми того чи ні, ми не сприймаємось як беззастережний пріоритет у боротьбі зі світовим злом. Це неправильно і несправедливо, але це так.
І тому у нас немає варіанту «надутись і образитись». Нас залюбки залишать сам на сам із агресором, – і ми або загинемо в безнадійній боротьбі, або згинемо в результаті капітуляції.
Допомога Заходу – це досі та єдина «срібна куля», здатна зупинити московського монстра.
Як ми можемо її отримати?
1. Зміною повідомлення назовні.
Відмовитись від звичної і набридливої пісні про те, що ми всіх захищаємо від російської загрози. «Всі» так не думають. Принаймні поки. Натомість ми маємо:
– поширювати інформацію про наші досягнення. А для того їх треба мати (див. далі);
– ініціювати спільні з партнерами взаємовигідні проекти (і зокрема у ВПК);
– бути «дорослішими дорослих» і знаходити та пропонувати взаємовигідний вихід із конфліктів – від республіканців США до польських фермерів.
Для цього треба відмовитись від внутрішніх ревнощів і використовувати можливості всіх і вся та надавати їм підтримку. Поки нас усіх не загнали в глухий кут.
2. Генерувати для світу позитивні сигнали.
«Зеленський посварився з військовим керівництвом і звільнив Залужного», «Зеленський знов не випустив Порошенка», «Українські підприємці скаржаться на тиск і корупцію» – це неправильні повідомлення, які вбивають довіру і посилюють наших противників.
Але ще більшою помилкою є спроба боротись із ними, закриваючи роти незгодним і намагаючись заглушити критику торохкотінням «марафону» і телеграм-помийок.
Такий підхід – сам по собі негативний меседж. Тому єдиний ефективний спосіб зняти трансляцію назовні проблем – це їх вирішити.
3. Грати за правилами в сценарії, який обрали українці.
Цей сценарій – вступ до ЄС і НАТО.
І в рішенні Євроради про початок переговорів, і в угодах про співпрацю в галузі безпеки (не гарантії!) з Великою Британією, Німеччиною та Францією, і в рекомендаціях, переданих Зеленському і ко (точніше, ОП) у США дуже чітко сформульовані очікування.
Політична демократія, верховенство права, плюралізм (багатопартійність) у парламенті, незалежність антикорупційних органів…
Тобто рівно протилежне тому, куди пхають Україну «менеджери» президентського офісу. Вереском «не буде допомоги – ви нам не партнери» усього сказаного не замінити. Навпаки, такі речі лише радують путіна з його мєдвєдєвими, показуючи, чи варто ризикувати заради таких друзів ядерною війною.
Для всього сказаного є інструмент – Уряд національної єдності (чи вже й порятунку). Але Зеленський поки чіпляється за своїх «5-6 менеджерів»…
Тим часом наближається шторм.
Колаж: The Gaze
