Дружба дружбою, а інтереси…
І ще трохи уривків минулого, які пояснюють цинічність, корисливість, «свою-сорочковість» світової політики і важливість розуміти вище згадане та мислити на три кроки вперед.
Черчилль розумів, що йому потрібно переконати США надати допомогу Британії ледь не за будь-яку ціну. Але розумів, що «будь-яку ціну» йому не подарують у Британії. Поки студентські часописи Єлю і Гарварду просували тези, що США не варто рятувати Європу від Гітлера, в липні 1940 року старші американські дипломати в Лондоні оцінювали ситуацію не інакше як «є шанси (Лондону) протриматися незавойованими до 30 вересня». В серпні посол США в Лондоні Джозеф Кеннеді повідомив у Вашингтон, що капітуляція Британії є неминучою. Ті, хто побачить паралелі з «Україна протримається три дні», не помиляться.
Лондон знав американські оцінки ситуації, антивоєнні та ізоляціоністські настрої. Настільки знав, що Черчилль не був певен, що Вашингтону можна довіряти конфіденційну інформацію. Мовляв, в США так багато німців і тих, хто їм симпатизує, що розвіддані неодмінно будуть злиті в Берлін. Позиція Черчилля змінилася лише тоді, коли стало зрозуміло, що відвертість – це ще один аргумент, що може наблизити американську допомогу.
Рузвельт знав своє суспільство ще детальніше. Він був не проти допомогти Британії, але так, щоб його не звинуватили в підштовхуванні країни до війни. «За будь-яку ціну» президентові США також не подарували б. Крім того, 1940 – рік виборів. Тож спершу найбільш дієвим поясненням «треба допомогти, тому що…» була логіка Джона Першинга (генерал, один із найбільш відомих американських офіцерів Першої Світової):
«Конфлікт треба відштовхувати якомога далі від берегів США, тож допомога Британії віддаляє війну від Америки, а не наближає».
Потім треба розуміти – допомога США Британії була не подарунком. За кожну поставлену одиницю зброї Лондон платив гроші. Платив, допоки гроші та резерви Британії не вичерпалися. Тоді, наприкінці 1941 року, почав діяти «ленд-ліз» – користування озброєнням із правом викупу або поверненням власнику після війни.
І навіть при цьому суспільству і політикуму США бракувало відповіді на питання «а чому нам вигідно допомагати Британії». Рузвельт придумав неоднозначний хід…
Ще навесні США запропонували Британії віддати в оренду низку територій під військові бази. Натомість Вашингтон надасть Лондону кораблі, котрих гостро потребував флот Його Величності. США хотіли собі бази на Бермудах, Ньюфаундленді, Тринідаді, Ямайці та низці інших британських територій. Оренда на 99 років. Натомість Лондон отримує від США 50 есмінців.
Черчилль усвідомлював – йому закинуть, що за кораблі не першої свіжості і не певного стану він розплачується британськими територіями. Спершу прем’єр відкинув цю ідею. Але допомога була потрібна.
Нюанс – і Черчилль, і Рузвельт мали серйозні політичні ризики через угоду «есмінці в обмін на бази». Рузвельт прямо попросив Черчилля не робити ніяких публічних заяв щодо американської допомоги, допоки не пройдуть вибори. Тож британський прем’єр відбивав атаки на себе поясненнями, що «це лише оренда» і «нам конче потрібно більше кораблів». А американський президент примудрився навіть домашнім ізоляціоністам довести – угода ВИГІДНА США.
Один із рупорів ізоляціоністів «Чикаго Тріб’юн» написав:
«Будь-яка угода, що дає США військово-морські й авіаційні бази в регіонах, що мають опинитися в американській смузі оборони, має сприйматися як перемога».
Але це було вже потім, спершу Рузвельт розумів – допомогу Британії зарубає… Конгрес. Нічого не нагадує? Тож президент США використав виключно механізми виконавчої влади і уникнув процедури схвалення в Конгресі. Закон про нейтралітет обійшли оголошенням надлишковими і застарілими мільйони одиниць американської зброї та техніки. При цьому Рузвельт не кривив душею – есмінці насправді були «привітом із минулого».
За британською версією – тип «Таун» – на прикладі USS Buchanan (DD-131) , що під британським прапором став HMS Campbeltown (I42). Спущений на воду в 1919 році. Він, як і решта есмінців, – наслідки масштабної програми кораблебудування США часів першої Світової. Кораблі зберігалися в неналежному стані, чимало з них потребували капітального ремонту і були просто неактивні. З 50 лише 30 перебували так чи інакше в строю до 1941 року.
Хтось із британських адміралів назвав таку «допомогу» «найгірші есмінці, які я коли-небудь бачив». Черчилль теж був незадоволений цинізмом такої допомоги, але Рузвельта поінформували досить дипломатично:
«Наразі ми змогли застосувати лише деякі (!) із Ваших 50-ти есмінців через значну кількість дефектів, що вони природнім часом набули за тривалий час перебування в резерві».
У відповідь Рузвельт передав 10 кораблів берегової охорони типу «Лейк». Вони були на 10 років молодші (1929 року) і мали ширший радіус дії, тож були куди більш придатні для ескортування конвоїв.
Так, продавати за гроші велику частину «допомоги» країні, котра ризикує бути завойованою, – цинічно і доволі покидьково.
Так, погодившись на американські бази на своїх заморських територіях, Британія вивільняла певні сили і засоби, котрі могла перекинути на більш важливі театри воєнних дій.
Так, американці будували нову воєнну інфраструктуру на отриманих територіях і нею користувалися разом із британцями.
Так, 50 старих есмінців, які довелося ще довго причухувати, не надто вплинули на баланс сил. Один із них, як раз HMS Campbeltown, закінчив життя вибуховим тараном під час провальної операції в Сен-Назер, а деякі навіть встигли поплавати під радянським прапором, але на загал це був мотлох.
Так, угода «есмінці в обмін на бази» була куди більше вигідна США, аніж Великій Британії. Але…
Черчиллю і Британії ця угода була набагато важливішою не отриманим залізом – це був початок британо-американського партнерства під час Другої Світової. Напевно саме ця угода стала точкою невороття в тому потоці зброї, обладнання, техніки, одягу, харчів, що незабаром піде країнам-союзникам і без котрого виграти війну в Європі було б неможливо.
Ізоляціоністи і Конгрес (ой, як це знайомо, правда?) були цеглою на нозі у Рузвельта і могли стати цеглою на шиї у британців. Президент США дуже не хотів, щоб виборці сприймали його як прихильника війни, хоча досить чітко розумів – Америка війни не уникне. Нещира угода допомогла затягнути час до виборів і тим самим виграти шанс.
Усі дійові особи діяли в інтересах СВОЇХ країн, намагалися використовувати інших заради інтересів СВОЇХ суспільств, оцінюючи ситуації, в першу чергу враховували СВОЇ інтереси. Це нормально. Ненормально не пам’ятати, не враховувати і не використовувати ці речі, а ставати в позу, ображатися і звинувачувати. Черчилль шукав спосіб і знаходив…
На фото – USS Buchanan, один із обмінного фонду. Фото: Вікіпедія
