Зовнішньополітичні підсумки 2023 року. Коротко та без емоцій
В умовах триваючого широкомасштабного вторгнення все ще досить складно об’єктивно оцінити українську зовнішню політику у році, що минає. Однозначно неправильним було б посипати голову попелом чи опускати руки, скільки б приводів для цього не існувало. Сьогодні головне – це перемога та наступальна робота задля зміцнення міжнародної коаліції єдності і солідарності з Україною. При цьому важливим є кожен учасник цієї коаліції – своєрідного клубу фанатів України. Саме в цьому, мабуть, сьогодні і полягає головне завдання української дипломатії.
У цілому зовнішньополітичні процеси 2023 року стали певним віддзеркаленням нашого військового фронту із власними перемогами, невдачами та мінними полями. Десь вдалося просунутися і відтіснити ворога. А десь відбулося зовсім навпаки.
Найвагомішим здобутком року стало грудневе рішення Європейської Ради про початок вступних переговорів з Україною. Це відкрило нову сторінку не лише у відносинах України та ЄС, а і в історії незалежної України.
До успіхів можна також віднести і підсумки Вільнюського саміту НАТО. Шлях до нашого членства в Альянсі став на один крок коротшим. Саме так тлумачиться рішення НАТО не застосовувати до України План дій щодо членства та перевести процес зближення з Альянсом у формат адаптованої Річної національної програми. Важливим є і заснування Ради Україна-НАТО. Вперше в документі Альянсу зʼявився, хоча і з умовами, термін “запрошення” щодо України. Разом з тим поруч з очевидними позитивами, саміт в литовській столиці запамʼятається недоречною твіттер-дипломатією із погрозою бойкотувати захід. Як виявилося, цей емоційний крок вже мав негативні наслідки на подальші процеси. Досить згадати про ввічливе прохання до Глави держави не їхати до Брюсселя для участі у засіданні Європейської Ради, де приймалося рішення про початок вступних перемовин, або незапрошення на Азійсько-Тихоокеанський саміт у Сан-Франциско у листопаді.
У категорії найбільший провал року, що минає, з великими відривом виграє угорський напрямок. Тут протягом року українській дипломатії не вдалося зробити буквально нічого, аби запобігти загостренню конфронтації з Будапештом, піком якої стала боротьба за грудневі рішення ЄС щодо вступних переговорів та багаторічної фінансової допомоги Україні. Українсько-угорським відносинам дуже бракує дорослого та виваженого підходу. Водночас, угорський випадок додатково підкреслює важливість приділення особливої уваги країнам-сусідам. В той час, коли ми зіштовхнулись з екзистенційною загрозою на Сході, не маємо права легковажити західним кордоном. Особливо, не варто допускати руйнівних емоцій у відносинах з Польщею. Це саме стосується і Словаччини.
Протягом року, що минає, відверте буксування спостерігалося у відносинах України з країнами Глобального Півдня. Українці так і не побачили гучно розрекламованого дипломатичного наступу на цьому треку, попри всі турне і епізодичні контакти. Все ще сподіваємось на відкриття десяти нових посольств в Африці. Проте, малоймовірно, що це стане панацеєю від російсько-китайського домінування у регіоні у короткостроковій перспективі.
Весь рік продовжував шкутильгати і трек Китаю. Магічних ключів до серця Сі знайдено не було, і, як наслідок, китайський напрям української дипломатії залишався в тіні інших подій – відносин Вашингтона та Брюсселя з Пекіном. Не допомогло навіть довгоочікуване призначення Посла у Китаї, що так і не змогло зрушити з мертвого місця ані відносини, ані діалог з керівництвом Піднебесної.
Досі невирішеним залишається питання призначення послів у низці ключових країн – Чехії, Угорщині, Норвегії та Великій Британії.
Було багато рухів та заяв навколо укладення домовленостей щодо двосторонніх безпекових зобов’язань для України. Проте, на жаль, наприкінці року і вони забуксували, що навіть визнав Глава держави. Але головне, щоб за змістом та філософією ці домовленості не перетворились у «Будапештський меморандум 2.0». Цей напрям стане важливим викликом наступного року.
Очікувано, водночас несподівано, як перший сніг, наприкінці року Україна вкотре влетіла на «мінні поля» американської внутрішньополітичної боротьби, ставши об’єктом жорстких міжпартійних «розборок» як у бюджетному процесі, так і президентських виборчих перегонах. На цьому визначальному треку однозначно бракує класичних підходів, де дуже цінується принцип “не можеш допомогти, то хоча б не нашкодь”.
Вже точно зрозуміло, що 2023 рік завершив епоху української «дипломатії емоцій» та «турборежимів». Вочевидь, цей інструментарій, який, здається, добре зарекомендував себе на початку повномасштабного вторгнення, вже не працює.
Наступний, 2024 рік розпочинає епоху жорстких геополітичних процесів і потенційної зміни еліт в десятках держав світу внаслідок виборів. Забезпечення інтересів України у цих умовах потребує “дорослої дипломатії”, в якій цінується не «дипломатія гучних анонсів», а наполеглива, системна та прагматична робота, провідну роль в якій відіграє професіоналізм та компетентність. Слід розуміти, що у контексті виборчих кампаній наступного року надто спокусливо для деяких політиків буде використати «українське питання» у внутрішньополітичній електоральній боротьбі, а тому всі процеси в Україні будуть розглядатись під мікроскопом.
Запорукою нашого успіху залишається безпрецедентна єдність і незламна міжнародна солідарність. Відтак, результативна робота української дипломатії за координуючої ролі МЗС є одним з вирішальних факторів Перемоги. Тим більше що ключові зовнішньополітичні пріоритети України на 2024 рік залишаються незмінними – зміцнення міжнародної підтримки для відсічі російській агресії, прогрес на шляху членства в ЄС та НАТО.
