Час непопулярних рішень
Періодично трапляються прожекти “простих рішень” від деяких політиків, які підтверджують їх повний відрив від реальності та максимальне небажання повертатися в реальність. А це дуже і дуже велика загроза.
Відверто кажучи, зараз така ситуація в державі, що у влади (читай політиків) є всього два варіанти – рятувати державу і починати приймати непопулярні (дуже не популярні) рішення, або… Або не буде держави.
Росії не потрібен мир. Їй потрібна перемога. Тотальна. Військова. І 99% за те, що зупинка військ буде не на кордонах України з Європою. Амбіції більші і втрати економічні набагато більші, ніж можливо взяти з України. До того ж РФ потенційно розглядає переможену Україну як джерело ресурсів для відновлення боєздатності армії за рахунок примусової мобілізації “вновьпрісоєдіньонних” територій. Вже прийняті закони, що виїзд із окупованих територій за кордон тільки після служби в ВС РФ.
На початку вторгнення керівництво РФ припустилося помилки. Вони розраховували на “малєнькую пабєдоносную войну”. Коли не вийшло, вони зробили висновки, аналіз і змінили концепцію. Почалась війна вдовгу. На виснаження. Хто кого.
Але наше політичне керівництво після того, як минув перший страх, та з’явилася ейфорія “вау, які ми круті”, теж припустилося аналогічної помилки. Але на іншому боці маятника. Люди, які не були знайомі з історією війн Росії та далекі від знань про російські армію і ВПК, вирішили, що Україна може в “маленьку переможну визвольну війну”. З усіх боків сипалась підтримка і гроші. Черги в воєнкомати, тисячі бажаючих піти на фронт. Сотні історій, як люди без досвіду “штурмують” ТЦК, а їх не призивають на війну.
І обіцянки від союзників. Багато обіцянок. Але дуже дозована допомога. Ну дуже. Снарядний голод був завжди. В масштабах всієї лінії бойового зіткнення завжди не вистачало снарядів і зброї. Крім недовгих періодів, коли було багато трофейних, або коли вдавалось накопичити. Трофейні снаряди всім світом збирали по всіх посадках. А потім “шкурняками” мінялися та накопичували. Так, до речі, кілька разів 93-тя стабілізувала лінію фронту. На трофейних. Але завжди снарядів і мін було менше, ніж потрібний мінімум для паритету.
Але союзники теж хотіли швидко розрулити цю проблему, швиденько забити “колоса на глиняних ногах” і зайнятися новим переустроєм світового порядку. Вони, на жаль, теж не дуже добре знайомі з історією імперії. І не мають досвіду нинішньої війни. Тому вони хотіли, щоб все відбулося швидко і малими вливаннями.
Примарне уявлення про слабкість російської армії та бажання все те розрулити знайшли одне одного. Звідти оті всі “двє-трі недєлі”, “крим в 23-му”, “набережна Ялти” і таке все інше.
Після вдалих дій восени 2022 року у політиків з’явилася ілюзія, що таке ж саме можна зробити в 2023-му. Бо будуть же нові бригади, будуть Леопарди, Абрамси, від вигляду яких всі чмобіки потікають. Причому кількість цих нових бригад, відсутність бойового досвіду, проблема з управлінням через нестачу фахових кадрів та війна одним ешелоном нікого з цивільних політиків не бентежили. На всі застереження військових та на всі розрахунки типу “у нас недостатньо снарядів для довгого вогневого впливу та недостатньо техніки розмінування” цивільні політики дивилися як на блаж і якісь примхи. Військові завжди розмовляли з політиками/владою мовою цифр. Але це дуже нудно, і це треба йти на поступки союзникам і просити більше. Тому краще більше піару, більше накачки, і все вийде. Не вийшло.
Вони були впевнені, що росіяни після першого удару почнуть тікати, а оборона посиплеться. Про те, що росіяни готуються, що вони вперто будуть битися, що вони вміють це робити, ніхто з політиків не хотів чути. Просто всі чекали контрнаступу та вже будували плани на майбутнє. Але прийшла реальність і всі плани розігнала.
Причому, знаєте, доволі дивні речі були. Бо були нормальні ініціативи від правлячої партії. Наприклад, за кожною бойовою бригадою якось був закріплений депутат/чиновник. Начебто для оперативності вирішення проблем і об’єктивної картини. Насправді, підозрюю, то був типу контроль для політичного окучування перед майбутніми виборами, які здавалися такими близькими… Але та фішка реально могла б допомогти підвищити боєздатність бригад. Якби за кожною бригадою стояв депутат чи топ-чиновник, який не влазячи в загальне, кадрове та бойове керівництво, допомагав би бригаді там, де військові упираються в застарілі закони та громіздкий бюрократичний механізм. Якби. Але того не сталося, бо політики та чиновники швидко втомилися від купи проблем, та й вибори пішли за обрій.
Але саме головне – це люди. Влада порахувала, що, в принципі, для невеличкої визвольної війни досить тих людей, які вже призвалися та воюють. По трошки ще будуть мобілізувати, і без особливого негативу на ура-патріотизмі закінчимо все до кінця 23-го рочку і увійдемо в історію як переможні уряд, парламент і президент.
Але почалися проблеми. Бо пішло не за прожектами політиків, а за сценарієм, який передбачали військові професіонали.
Бо Росія не здулася і не збирається здуватися. І два-три тижні не працює. А допомоги все менше і менше.
Бо союзники теж втомлюються. І їх виборці втомлюються. І бачать, що обмежена кількість людей місяцями не вилазять із окопів, а більшість веде повноцінне довоєнне життя. А саме головне – держава (президент, уряд, політики та чиновники) не може забезпечити військо людьми. Бо є люди на війні, вони як би владою в розрахунок не беруться, а є майбутній електорат. З яким потрібно загравати, бо вибори ж. Причому всі розмови про необхідність змін у системі мобілізації закінчувалися тим, що влада скидала це питання на військових же. Які, в принципі, мали недостатньо законних підстав.
Щоб ви розуміли масштаби триндеця. В Україні в перші місяці великої війни просто зникло з радарів більше трьох мільйонів військовозобов’язаних. Просто розчинилися в повітрі. І весь цей час влада намагалася скидати проблему на військових і надіялася, що воно “саме розсмокчеться”. Не розсмокчеться, бо нестача людей на пряму впливає на боєздатність підрозділів. Коли задачу для взводу виконує неповне відділення, – це гарантоване виснаження та втрати. Коли люди без ротації сплять по 2-3 години на добу тижнями, – це теж виснаження та втрати. Коли підрозділ через нестачу людей не може окопатися, бо зайнятий відбиттям атак, – це виснаження та втрати. Коли батальйон розривають на роти та взводи і придають комусь ці підрозділи, – це теж виснаження та втрати. Нестача людей – це передчасне виснаження та втрати, яких могло б не бути. Якби був постійний добір людей з мобрезерву.
Політичне керівництво зробило спробу перекинути всю відповідальність на військових, але то все не дуже спрацювало.
Зараз влада для збереження держави вимушена піти на дуже непопулярні рішення. Той закон про міри з посилення мобілізації та з посилення відповідальності, який буде прийнятий, дуже не сподобається. Не сподобається нікому.
Але, на жаль, іншого варіанту в нас нема. Я не уявляю, як влада буде реалізовувати цей закон. Бо саме інформаційна та медійна підтримка мобілізаційних заходів провалена та спотворена. Бо марафон дав людям уяву, що можна бути залученими на якихось “фронтах”, а воювати не обов’язково. І ще в боротьбі за політичний вплив (якого біса?) дуже старанно намагалися знищити довіру до ЗСУ та командування. Деякі депутати і зараз продовжують це робити, але це окрема тема.
Зараз настільки складне становище на лінії фронту, що це дуже важко описати. В тому числі через нестачу людей. Одна з самих основних причин. І якщо держава не зможе виправити цю ситуацію, вона перестане існувати в теперішній формі і на теперішніх кордонах. Зброя і техніка від союзників дуже важливі. Але західний світ звик допомагати тим, хто допомагає собі сам. І коли держава не бажає захищати себе, їй не будуть допомагати.
Буде дуже важко. Дуже. Я маю надію, що до влади та до політиків все-таки в повній мірі дійшло, що зараз не час думати про майбутні рейтинги та політичні проекти. Бо велика вірогідність, що то все може бути в еміграції. Я не знаю, як влада буде вирішувати питання з соціальною нерівністю. Бо вона є. Вибачте, але гумористичні та пісенні фронти за кордоном – то все хєрня. Я не знаю, як влада буде робити заявлену перевірку всіх, хто знятий з військового обліку після 24.02.2022. Бо у нас якось дивно воєнкомів зняли, а тисячі людей, які купили собі “білі білети”, нормально себе почувають.
Я не знаю, як влада буде підіймати дух войовничості після муркотіння про “два-три тижні” та “до кінця 23-го все скінчиться, та ми вийдемо”. От правда, не знаю. Але це треба робити. Інакше… українцями будуть воювати в Польщі та Чехії. В країнах Балтії. А росіяни це будуть робити, вони це вміють. Вони знають, що змусять примусово воювати всіх із окупованих територій. І саме погане і страшне – вони на це розраховують.
Фото: Evgeniy Maloletka
