Збройники, вибачте нас, цивілів, за оленів серед нас
– Ця машина нам славно служить. Скільки вона всього відвозИла і де… Ми ж нею всіх наших двохсотих вивозили. Командира роти без ніг. Це ж, знаєте, коли міна під ноги прилетіла… То ми його забирали… Тіло окремо, ноги окремо.
А машина хороша. Я в ній сам все робив. Міст гудів – поміняли. Раму варили… І шоб отак… Як же шкода… Так підвів підрозділ… Комбата… Мене вперше за півтора роки на кілька днів відпустили… Маму ховав, розумієте?
– Маму?.. Боже, мої найщиріщі співчуття.
– Маму. Але нічого. Це нічого. Я вже це прийняв…
Боєць відвертається у пасажирське запотіле вікно, і за дрібними судомами його тіла в пікселі стає зрозуміло, що ні, не прийняв. Нічого він ще не прийняв. Просто так каже.
Певний час ми сидимо мовчки, і я лише спостерігаю, як важковози-тягачі з танками на трейлерах системно колонами дочавлюють залишки розбитих фар, бамперів і радіаторних решіток на холодному чорному асфальті. Хрусь-хрусь. Хрусь-хрусь. Десь вже має приїхати евакуатор…
Чомусь тоді, в той момент мені здалося, що цей “рекс”, що приїхав зі Сходу, з усіма проблемами, що одномоментно на нього навалилися в цій точці часопростору, якимось дивним чином уособлює все наше Військо, у якого сьогодні свято. Міцні, звитяжні, багато бачили, ще більше можуть розповісти, але, курва, побут їх заїдає.
Холодно, брудно, за сумним приводом приїхав у Київ, та ще й в абсолютно безглуздій ситуації підрозділ втратив в мирному місті автомобіль.
Коли я під’їхав на місце автотрощі, екіпаж поліції вже збирав пояснення учасників і свідків подій.
Класика. Вулиця Заболотного на спуск. Білий Рено в лівому ряду, ззаду дуже поспішає чорний Мерседес із занадто великою кількістю вісімок на державному номері. Він випереджає реношку через правий ряд, вискакує поперед Логана і різко гальмує. Результат – паровозик із чотирьох машин, і останньою зашліфувала це свято “дорожнього вчителя” важка військова Ніссан Навара, що прямувала чітко на фронт. Точно в місце, де їй треба підвозити міни і вивозити двохсотих.
Копи збирали пояснення, водій Рено повторював, що Мерс його підгальмовував чотири рази, свідки та учасники події системно нависали над водієм Мерседеса, і, якщо опустити всі нецензурні слова, сенс запитань був простим:
– Навіщо ти це зробив?
Водій з блідим обличчям і в замшевому взутті намагався пояснити, що попереду їхала фура, з неї злетів лід, і він перелякався. На якійсь ітерації цієї розповіді фура чарівним чином перетворилася на бус.
Я скривився і подумав: зара ще приплетуться якісь підлі волонтери… Вчора ж був якраз їхній день.
Холодно, курва. Бійця трусить. Іду на заправку, купую чотири кави. Собі і всім водіям, крім кермувальника Мерса.
Боєць дивиться на нього з прищуром, наче визирає з глибини свого розуму на цей дивний цивільний світ крізь щілини в броні танка і з максимально можливим спокоєм у голосі, що клекоче, питає:
– Ти розумієш, як ти мене підставив?
Коли всі роз’їжджалися, водій Мерса підійшов тиснути всім руки. Я цього не зробив, але запитав:
– Ви ж усвідомлюєте, що через ваші дії сьогодні один з підрозділів на фронті лишився без машини?
– Та лід же. Бус! Чому мені ніхто не вірить? Я сам переживаю, бо військова машина розбита, але ж знаєте, як військові теж їздять і як в аварії потрапляють?
Я відчуваю, що починаю закипати.
– Знаю. Бачив. На власні очі. Але також я щодня тут, на вулицях Києва бачу таких, як Ви. Щодня. Харе п..здіть. Не вірю жодному слову.
Мені дійсно цікаво, коли цей прекрасний світ дивних сонечок, що на заряджених тачках грають в шашки, підрізають і гримлять прямотоками, їздять так, як вони звикли, бо швидші, нахабніші й безкарніші, грають у “вчителів” на дорогах… розіб’ється об реальність, яка підбирається до них стомленими очима під зеленими шапками, великогабаритами з 50-тьма тонами у причепі, просто контузіями, коли будь-який гучний ідіотський звук може бути сприйнятий неправильно?
Коли ці створіння зрозуміють, що так, як раніше, вже ніколи не буде? Коли вони своїми дитячими мізками втямлять, що подекуди їхні дії мають набагато серйозніші наслідки, аніж просто покоцаний метал?
На цивільних машинах багато наліпок. Доброго вечора, ми з України. Слава ЗСУ. Вірю в ЗСУ. ЗСУ! Рускій карабль іді… До біса наліпки.
Інколи потрібно просто зважати, що в потоці є автівки ЗСУ. І ці машини – порепані корчі, іржаві відра, великі смердючі солярою вантажівки – це найцінніші машини, які тільки існують зараз в країні. Не лєксуси, не майбахі і не гєлікі. Не лаковані в три шари керамікою фантастичні пєпєлаци. Не затягнуті в плівку і на сліках пузотьоркі. А старі іржаві пікапи, які вивозять двохсотих.
Зі святом, шановні Збройні сили.
Вибачте нас, цивілів, за оленів серед нас.
Тачку відтягнули на СТО. Для мене юридична площина всього вищеописаного є загадкою, але я певен, що водій Мерса не постраждає.
З ремонтом будемо щось колись думати, бо зайвих грошей такого масштабу немає. Бо ж на виході з ремонту і до передачі у війська тачки 29/42, 30/42 і скоро 21/42 та 35/42.
Але щось придумається. Завжди щось придумується.
Майте тиху ніч.
АПДТ. Дві хвилини. За дві хвилини після цього посту в особисті прийшла чудова людина, готова покрити ремонт авта. Люди, я люблю вас. Ви чудові. Деталі згодом.
