Третє дихання. Частина IV

Євген Дикий
Частина IV. «Безмежні ресурси нєпабєдімой расіі»

Частиною російської інформаційної кампанії є твердження, що у випадку тривалої війни на виснаження ресурсів Росія за визначенням приречена на перемогу, просто тому що вона велика і ресурсів у неї багато.

Насправді ж, ситуація далеко не така райдужна для Кремля, хоч і зовсім не така, яку ми хотіли би бачити.

Огляд російської економіки та впливу на неї санкцій сильно виходить за межі цього і так довжелезного лонгріду. Якщо дуже коротко, «третій світ», який зухвало називає себе «глобальним Півднем», врятував рашку від колапсу.

Санкції діють, економіка просідає, багато змін є незворотними та фатальними. Але в часовій перспективі 2025 року рашка матиме досить грошей для продовження війни, а населення ще точно не голодуватиме. Що та як буде далі – окрема історія.

Окремі успіхи російської оборонної промисловості, в першу чергу, масове конвеєрне виробництво «Ланцетів» та ліцензійних «Шахедів», а також далеко не масове, але все ж таки трохи збільшене порівняно з мирним часом виробництво ракет дальнього радіусу дії, створили ілюзію, що з озброєннями та БК у «другої армії світу» все добре. І от саме ця ілюзія є ключовим елементом нинішнього російського блєфу, адресованого Заходу. Склади бездонні, арсенали повні, воюй хоч до скону світу…

Насправді ж, ситуація не просто відмінна від описаної пропагандою, а якраз дуже сутужна для нашого ворога.

І як не дивно, слабкою ланкою виявились не новомодні дрони, а старе добре важке «залізяччя» – танки, гармати та снаряди.

Втім, дивним це може видатись лише на перший погляд. Все дроноробство як у нас, так і у росіян на 99% базується на компонентах із цивільного ринку, фактично лише у БЧ (бойовій частині) використовується суто військова річ – вибухівка. Тож жодний з комплектуючих «Шахеда» чи «Ланцета», крім БЧ, не потрапляє під санкційний режим і може вільно закуповуватися та заводитися до Росії, а далі лише питання виробничого менеджменту (і слід визнати, що з цим питанням наші вороги поки що справляються краще за нас).

Зовсім інша річ – арта, бронетехніка та снаряди. Тут за умови дотримання санкцій (а стосовно саме військових технологій, а не цивільних технологій з потенційним подвійним призначенням, режим дійсно дотримується) російський оборонпром стоїть перед потребою масштабного імпортозаміщення, до якого виявився абсолютно не готовим після трьох десятиліть тотальної залежності від західних комплектуючих.

Це може виглядати парадоксом, але нинішня путінська рашка не випускає сама навіть підшипники для танків, не кажучи про оптику або електроніку. А в танку їх не заміниш «приблизним аналогом із цивільного авторинку», так не працює.

Тож наразі ми спостерігаємо титанічні потуги кремлівського режиму поновити довоєнні оборонні виробництва і в ідеалі збільшити їхні обсяги, але поки результати більш ніж скромні.

Наприклад, нових танків весь російський оборонпром випускає від 10 до 20 на місяць, і це верхня стеля, навіть при тризмінній роботі заводів все впирається у критичні комплектуючі. Втім, навіть ці танки новими можна назвати досить умовно, бо оптику та низку деталей для них «канібалять» із тих старих радянських, які стоять на складах зберігання і вже не придатні для поновлення, лише годяться на донорів запчастин.

Але ж воювати можна не лише новими машинами, є ж оті самі бездонні склади, на яких ще з холодної війни зберігаються тисячі танків та іншої техніки? Є, і з них техніку активно розконсервовують. Розконсервація – процес тривалий, потребує заміни досить багатьох деталей. За місяць «переведений на військові рейки» російський оборонпром прихитряється розконсервувати максимально до 50 машин. Отже, разом із новими на фронт приїздить до 70 танків щомісяця.

Якщо порівняти це з темпами постачання танків від наших союзників, може скластись апокаліптична картина 🙂. Але ж порівнювати треба зовсім не з цим, а з цифрами втрат, на заміну яким прибувають нові та розконсервовані танки. І отут, навіть якщо брати до уваги лише підтверджені зовнішніми незалежними спостерігачами по фото- та відеоматеріалах втрати, картина виглядає зовсім не втішно для наших ворогів. Нові сім десятків машин щомісяця мають собою замінити півтори-дві сотні (!) спалених за цей же час нашими захисниками та захисницями. Арифметика більш ніж очевидна, і оця різниця між «дебетом та кредитом» зростає щомісяця.

Цей «щомісячний мінус» вже можна побачити «з висоти пташиного польоту», адже на тих самих складах за Уралом, якими рашка створює міф про свої «безмежні запаси», машини розташовані простонеба, під тентами, тож легко обліковуються на супутникових знімках. Так от, станом на літо цього року ці запаси скоротились на 40%.

Тобто по простому, за півтора роки війни рашка втратила ВСІ танки, які були у строю на момент початку «СВО», плюс ще майже половину від запасів! Неважко порахувати, на скільки вистачить того, що лишилось, і цифра виходить аж ніяк не в роках.

Це ще не кажучи про те, що спершу розконсервували новіші машини, а тепер знімають зі складів все старіші й старіші, – ми не встигли подивуватися появі на фронті Т-62, як їм на заміну вже масово прибувають давно забуті Т-55 та Т-54…

По арті та по легкій бронетехніці картина дуже схожа, тільки ще гірша для рашки, – при виробництві до 10 нових САУ за місяць доводиться знімати зі складів старі буксировані гармати, які в сучасній війні довго не виживають, а брак готових БМП і БТР призводить до появи на фронті все цікавіших та цікавіших «шушпанцерів» на кшталт незграбних комбінацій шасі від МТЛБ із спиляними з катерів гарматними баштами 🙂.

Окремо варто порахувати ворожі снаряди. Їх на російських складах біля 4 мільйонів, плюс нещодавно товариш Пу наклянчив ще мільйон у товариша Ина. Річне виробництво – 1,1 мільйона без шансів швидко його наростити (навіть за бравурним російським планом на 2 мільйони на рік вони сподіваються вийти за 3 роки).

Цифри можуть здатися страшними, якщо порівняти їх із виробництвом снарядів на Заході, – так, весь ЄС так і не спромігся впродовж року виробити для нас обіцяний мільйон 155-мм снарядів, і отут вже мова не про політику, а саме про виробничі обмеження 🙁.

Але ж порівнювати варто не з нашими союзниками, а з ворожими потребами. А воювати «друга армія світу» вміє виключно за умови дуже щільного і дуже неточного артилерійського вогню. При витраті 20 тисяч снарядів на добу їхні «ваєнкори» стогнуть про «снарядний голод», тоді як для нас 10 тисяч на день – омріяна цифра, до якої майже ніколи не доходило.

Станом на літо цього року росіяни вистріляли від 10 до 12 мільйонів снарядів, тобто від 5 до 6 мільйонів за кожні півроку війни! Отже при їхніх апетитах запас, що лишився, разом із річним виробництвом – не те що не на «переможний» 2025 рік, а далеко не до кінця 2024, десь максимум до літа чи на літо. Тобто в «бездонних складах» вже відверто просвічує дніщє 🙂.

Товариш Ин навряд чи здатний додати значно більше, ніж вже досипав, але навіть якщо він спроможеться ще на мільйон, це картину як бачите суттєво не змінює. Втім, скільки від Ина користі росіянам, а скільки нам – це ще окреме питання, адже ті самі «ваєнкори» вже стогнуть щодо втрат російської артилерії від розривів корейських чудо-виробів у гарматних стволах 🙂.

На фоні проблем із гарматами здавалося б, що з «гарматним м’ясом» на Росії все добре. Порівняно з танками та снарядами так воно і є, а от порівняно з потребами фронту та порівняно з нашими можливостями картина виглядає далеко не так переможно.

При загальному мобілізаційному ресурсі від 7 до 9 мільйонів (що, звісно, більше за наші 3-4 мільйони, але ж далеко не на порядок величин) Росія впирається в «пляшкове горлечко» у вигляді пропускної здатності мобілізаційної системи.

Минулорічна спроба набрати одночасно 450 тисяч «мобіків» призвела до повного колапсу системи, коли тисячі «мобіків» жили місяцями просто неба у лісах без наметів, ще більше їх прямо з військкоматів у цивільному одязі направляли на фронт тощо.

Тепер експериментально встановлено, що одночасно російська система здатна призвати та «перетравити» не більше 200-250 тисяч мобілізованих, і поняття «одночасно» означає період від 4 до 6 місяців на кожну хвилю мобілізації.

Отже навіть якщо ми візьмемо гірші для нас цифри (250 тисяч та 4 місяці), за рік Росія здатна виставити на фронт не більше 750 тисяч бійців, і то не одноразово, а в три хвилі (хоча, направду, реалістичнішими виглядають цифри 500-600 тисяч за рік). Це багато, навіть дуже багато. Але це зовсім не безмежно, і зовсім не незнищенно. І не більше, аніж можемо і повинні призвати та виставити ми.

Тим більше що ці цифри лишають за дужками низку критичних потреб, проблеми з якими з часу минулорічного «мобілізєца» поглибилися та загострилися. Мало видати людям повістки та одягнути їх у форму – їх треба чимось озброїти, посадити на щось, що іде (а бажано, щоб це «щось» також було броньованим та пострілювало 🙂 ), а головне – їм треба дати толкових сержантів і молодших командирів, щоб вони стали не біомасою, а армією.

Вже минулої осені всі ці ланки виявились критичними та слабкими, а за рік, що минув, у наших ворогів значно поменшало що техніки, що досвідченого особового складу. Тож реальний підйомний для рашки масштаб мобілізації ми побачимо наступної весни, і він може бути значним, але далеко не вражаючим.

Звісно ж, у ворожому Генштабі чудово розуміють реальний стан речей. Але сильною стороною Пуйла завжди було вміння блефувати та тримати «покер фейс» у поганих для Кремля ситуаціях. Саме це відбувається і зараз.

Саме через критичні потреби, які Росія поки що не здатна задовільнити, розкручується весь маховик примушування нас до тимчасового перемир’я. Росії критично потрібна тривала пауза, в ідеалі на весь 2024 рік.

Навіщо витрачати шалені ресурси та ризикувати, що армія таки не витримає і наступного року таки посиплеться під нашими ударами, якщо можна просто перепочити, «зализати рани» та попрацювати над помилками?

Той самий план «пабєди-2025» стає набагато реалістичнішим, якщо не потрібно «дєнь простоять і ночь продєржаться», і в очікуванні повернення Трампушкі нести такі ж шалені втрати, як цього року, якщо можна «розвести» нас і Захід та отримати спокійний рік на підготовку нового великого наступу.

Тому операція «прінуждєніє к пєрємірію» є дуже важливою частиною загального плану очікування другого пришестя та «пабєди-2025». І якщо ця операція буде вдалою, нам дійсно буде дуже важко – в рази важче, аніж наразі.

Для нас ситуація протилежна.

Ми не під санкціями, тож можемо паралельно нищити ворогів тією зброєю, яку нам надаватимуть союзники впродовж 2024-го, і водночас максимально розгортати своє виробництво з розрахунку на зменшення допомоги у 2025-му.

Ми можемо мобілізувати достатню кількість людей вже у 2024-му, щоб нарешті (вперше за цю війну) створити ситуацію нашого чисельного переважання над ворогом.

Останнє твердження може здатися дивним – адже окупантів на нашій землі щось від 420 до 450 тисяч, тоді як нас захищає приблизно мільйон людей у пікселі. Однак їхні чотириста тисяч – це саме воююча армія, тобто фронт і найближчий прифронтовий тил. Сюди не включені навчальні полігони з «мобіками», тобто їхні резерви, частини на ротації у тилу, поранені (які лікуються у Росії), шпиталі, вся тилова логістика, штаби та склади крім тих, що вже прямо біля «передка» тощо.

Наш мільйон – це всі сили оборони, включно з фронтом, північним кордоном (де доводиться тримати чималі сили), резервами, частинами на ротації, десятками (якщо не сотнею) тисяч поранених на лікуванні, всією тиловою логістикою, частинами забезпечення, рембатами, навіть включно з ТЦК.

Тож на фронті ми весь час воюємо меншими силами проти переважаючих, і змінити це ми спроможні вже наступного року, звісно, якщо поставимо собі це за мету.

Натомість пауза у війні не дасть нам практично нічого, чого б ми не мали під час активних бойових дій, але буде вповні використана ворогом і для нарощування та накопичення його сил (якого не станеться поки тривають бої, виснажливі і для нас, але ще більше для ворога), та для руйнації нашої міжнародної підтримки (яка і так слабшає, а за умови, коли можна буде «видихнути» і сказати «ну ми ж не дали Пу перемогти, там тепер нехай і поганий, але ж мир», просто водночас розвалиться).

Ми чудово розуміємо, що ніхто нам насправді не пропонує «корейський варіант», тобто заморозку конфлікту по чинній лінії фронту на роки чи десятиліття. Цей варіант має безліч своїх «мінусів», але їх можна навіть не обговорювати, адже в реальності цього для нас немає.

Нам пропонують «в’єтнамський» або ж «чеченський» варіант, коли підписується перемир’я, яке не вирішує конфлікт, а лише «приморожує» та «підвішує» його.

Росія зализує рани та поновлює сили, працює над помилками, і як тільки обстановка складається вигідно для неї, всі мирні угоди миттєво порушуються, як то вже бувало не раз і не два.

В нашій пам’яті відносно свіжі В’єтнам і Чечня, але, взагалі-то, наша країна сама вже була жертвою порушення Росією мирних угод – саме так припинила своє існування УНР.

Продовжувати війну у 2024, нарощувати наші наступальні зусилля, збільшувати армію шляхом масової мобілізації – для нас важкий вибір, але це менше зло з двох реально можливих.

Це вибір, який залишає нам шанс на перемогу, і шанс дуже не нульовий. Перемир’я практично дорівнює нашій поразці. А чому дорівнює наша поразка, можна запитати у мешканців Бучі.

Але для того, щоб наш шанс на перемогу перетворився на Перемогу, а не поповнив величезну колекцію наших втрачених шансів, нам всім слід прожити 2024-й зовсім не так як 2023-й, а трохи більш схоже на 2022-й.

Далі буде…

 

Фото: hromadske.radio