Вони розірвуть ваше серце (фото, відео)
– А он ту бачиш з дитиною? – спитала Оксанка.
Я подивився в інший край зали і побачив там вродливу дівчину з малечею на руках.
– Бачу…
– Народила вже після того, як чоловік загинув. Така класна в неї дівчинка. Диви, як сміється.
– Який же сум…
– Та годі й говорити. У нас же [цифра] дівчат вагітні, а чоловіків вже немає. Ох, а скільки проблем інколи виникає… Уяви, одна була вагітною, коли чоловік загинув. То батьки засумнівалися, чи то його дитина. Вимагали робити тести. Ледь скандалами не довели її до краю…
– От як… Як це може бути?
– Буває всяке…
Залою бігали діти. Багато дітей. На сцені хтось дуже класно виступав. Чи то фантастичний Файний Франко Ф’южн, чи то шалені цимбали від G-Art, але діти на те не звертали уваги. Шо їм до мистецтва, коли можна безтурботно гоцати поміж рядами з їхніми мамами.
Інколи вони зупинялися біля окремих плакатів, тицяли в них пальцями і казали один одному:
– Це мій тато. Дивись. Бачиш, який БУВ?
– А мій в іншій залі висить. Побігли покажу.
Відвідувачі ходили від картини до картини. Вдумливо їх роздивлялися. Потім опускали очі долу і читали опис того, хто і чому її написав. А потім ревіли. Ніхто не соромився. Бувають такий час і місце, де соромитися немає чого, і навіть “чоловіки теж плачуть. Бо вони теж люди. Сильні чоловіки так точно плачуть, бо розуміють ціну сліз”.
Якісь люди в піджаках і розтягнутих светрах, в джинсах і в вечірніх сукнях, на метро і на рейнджроверах, в пікселі та худі, з одним чи навіть з двома протезами… Всі.
Я вам клянуся, якби в Києві була стіна плачу, то нині вона була б тут, на Десятинній.
В мене все крутилося перед очима, і інколи мені здавалося, що це не я, і відбувається все не зі мною.
Я уривчасто пам’ятаю, як головний художник, який на 32-х майстер-класах вчив дві сотні дружин полеглих бійців писати картини, не міг зібрати себе купи і перші слова в мікрофон говорив крізь біль і сльози.
В моєму мозку є згадка, як я щось говорив перед залою з ними і як важко мені було дихати. Як сумлінно я підбирав слова і концентрував увагу на задачі розповісти про проєкт тачки для 3-ї штурмової. Просто розповісти і втриматися. Розповісти. Втриматися. Вивезти. Договорити. Пояснити. Але теж не зміг. І змушений був сховатися за ведучою. Щоб ніхто не бачив моїх очей.
Пригадую, як я свідомо втік з тієї частини події, де дружини одна одній розповідали про картини, які вони намалювали в пам’ять про загиблих коханих, і пішов купити собі американо. А коли повернувся – одна з дівчат якраз наспівувала вірші, які писала своєму чоловікові. І мої сльози капали у солодку гарячу каву, але я вперто робив вигляд, що мене не плавить.
А чи бачили Ви коли-небудь, як вдови, обійнявшись, повільно хитаються під виступ гурту ADAM з їх щемливими “Зорепадами”? Не бачили… Я не можу позбутися цієї картини в своїй голові…
Шановні. Вчора за один день під час Музично-поетичного фестивалю “Маємо Жити”, де дружини полеглих Героїв виставляли картини, написані в рамках проєкту Тисяча історій кохання. Картини дружин справжніх героїв, ми зібрали 100 тисяч гривень на тачку для 3-ї окремої штурмової бригади.
Друга частина концерту буде в суботу. Але всі ці дні по п’ятницю включно зали будуть цілковито порожні. Сходіть. Будете лише Ви і картини. Сходіть і подивіться. Почитайте.
По-хорошому, ця ж виставка картин має їздити по світу, а потім оселитися в капітульованому Кремлі, як вічне нагадування деградованому народу про лихо, яке вони накоїли.
Щоб в обов’язковій програмі навчання їхніх личинок було відвідування цієї виставки і вивчення на пам’ять фотографій щасливих колись родин із купою дітей та біографій бійців, які взяли до рук зброю і не лишилися осторонь.
Але поки сходіть ви. Помедитуйте.
Десятки дійсно хороших картин. Різної техніки, різних ідей, різного стилю. Про різні Всесвіти та їхнє згасання. Про два велосипеди. Два котеняти. Два слоненяти. Дві руки. Чи одну долю на двох.
Повірте, попри можливе упередження та перестороги – дуже перезаряджає та мотивує. Біс із тими донатами. Ми і так зберемо на машину. Просто сходіть.
А якщо вивезете – приходьте ще й у суботу поспілкуватися з дівчатами.
В них більше життя та сили, аніж в багатьох “втомлених” війною. Бо вони вже один раз померли разом зі своїми чоловіками. Навічно лишилися біля слухавок, в які їм сказали “[Позивний] загинув. Пробач”. Біля трун, навколо яких зібралося все село. В обіймах із дітьми, яким мусили сказати, що тато більше не приїде з війни.
Вони лишилися там, стліли, перетворилися на прах і попіл. А потім відродилися. Я не знаю, як вони це роблять, але…
| – Чуєш, Оксанко… А мені ж мама сьогодні телефонувала. Прочитала мій пост про те, що я йду на вашу виставку цих картин. Знаєш, що розповіла? Що її колишня студентка після загибелі чоловіка прагнула накласти на себе руки. Так виявляється, що оце ваше розмальовування картин її витягло. Витягло, уявляєш? Оксанко, воно її витягло. Тільки уяви.
Оксанка подивилася на залу з дівчатами, які мелодійно підспівували “Танцюй зі мною, повільно. Хай зачекає світ божевільний…”, кинула оком на картину, яку написала власноруч в пам’ять про свого Володю і тихо мовила: – Уявляю. Я уявляю. Шановні Оксана Боркун, Oleg Yurov, Olga Pinskaya, Tetiana Vatsenko-Bondareva, Juliia Seliutina. Ви розірвали моє серце. Дякую за подію. Маємо жити, Благодійний Фонд Сергія Притули, дякую, що підтримали дівчат. Ірина Грищенко, Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, G-ART #всепоцимбалах, ADAM, Anne Yaremchuk, дякую за атмосферу, зміст і чуйність. Галерея D12, дякую за простір. |
Майте тихий вечір.
 |
 |
 |
