Голодомор ніколи не має повторитися
Сьогодні, повертаючись з фронту, ми заїжджали в Київ під звуки шахедів, зеніток та канонаду нашого ППО. Потвори обстріляли Київ. В День памʼяті жертв Голодомору 1932-1933 років.
Скільки страху в цих датах. Болі та ненависті.
Пройшло 90 років з того часу, багато трагедій пережила Україна, але страшнішого лиха як геноцид українського народу ми не знали. До 24 лютого 2022 року.
Непокаране зло повертається. Тоді світ заплющив очі. А нині правонаступниця радянської імперії зла путінська росія знову прийшла на нашу землю. По наших дітей, по наші життя.
В 32-му вони вбивали голодом, сьогодні — кулями, ракетами та безпілотниками.
Протягом десятиліть за одне лише згадування про Голодомор можна було заплатити роками неволі. Сьогодні кремль так само відчайдушно намагається приховати свої злочини.
Але у нього не вийде. Бо світ вже не той. І ми вже не ті. Ми не дамо забути ні Голодомор, ні війну, яку розвʼязала росія.
Ми будемо битися до перемоги. І памʼятати всіх невинно закатованих та вбитих українців.
* * *
Коли вночі я заїжджав в Київ, повертаючись з фронту, ми почули повітряну тривогу, звуки шахедів, роботу зеніток і нашої протиповітряної оборони.
Не можуть змиритися, що їм не вдалося знищити український народ тоді, так само, як і не вдасться нас знищити зараз.
Так само зараз вони зносять пам’ятники жертвам Голодомору в окупованій Херсонщині.
Нагадаю, що перед повномасшатабним вторгненням на кордонах України була сконцентрована не лише військова техніка. Були сконцентровані зерновози для вивезення українського збіжжя.
Через 90 років нам все ще надзвичайно важливо притягнути до відповідальності тих, хто влаштував Голодомор та їх нащадків.
* * *
Запалена свічка, тиха молитва, колосок пшениці…
Сьогодні ми схиляємо голови в пам’ять про замучених голодом українців. І дорослі, і зовсім малі діти, які переймають цю пам’ять, успадковують цей захисний механізм.
В цей час наші війська нещадно б’ють нащадків катів, щоб не допустити нового Голодомору. Тиха молитва, лютий бій.
Голодомор ніколи не має повторитися. В пам’ять про кожне зерня 1933-го, 1923-го, 1947-го…
Вічна пам’ять. Ніколи не пробачимо.
З колегами Європейська Солідарність взяли участь в панахиді за жертвами голодоморів, вбитих сталінським режимом, поставили лампадки.
Традиція «запали свічку памʼяті» зʼявилася в 2003, тоді В. Ющенко закликав українців обʼєднатися, поставити на вікнах наших домівок вогник, як нагадування про жертв геноциду.
90 років тому сталінський режим здійснив страшний злочин, вбивши мільйони українців найдешевшою зброєю – голодом.
Серед замордованих Советами були й представники моєї сімʼї з Черкащини.
Світ повільно повертає історичну справедливість, визнаючи Голодомор геноцидом українців. Запізно, через 90 років…
Росія, правонаступниця СРСР, сьогодні повторює геноцидні практики сталінського режиму. Й дуже важливо, аби покарання режиму путінського відбулося зараз, а не через сторіччя.
Світла памʼять всім невинним жертвам людоненависницького радянського режиму.
Голодомор торкнувся кожної української родини. Кожна має у переказах старших жахливі історії страждань, смертей і порятунку тих, хто вижив. Або «порятунку» – як-от родина мого прадіда, вислана на Сибір за спротив колективізації…
Голодомор – це те, що росія творить із окупованими територіями. Удари по інфраструктурі, викрадення збіжжя з тимчасово окупованих територій, сваволя окупаційних «гауляйтерів» показують: нинішні нащадки нквдистів не просто готові, а планують “павтаріть”.
Тому маємо не лише розбити їх з допомогою Вільного Світу, а й домогтися вступу України до НАТО і ЄС. Ось це буде єдиною гарантією. Інакше будь-які «ніколи знову» розібʼються об холодну ординську жорстокість.
Моя прабабця. Агафія Галушко, народжена в 1908 році.
Зараз її напевно звали б модним іменем Агава…, але в селі Кам’яногірка вона прожила просто Гапкою…
Баба Гапка була свідком всіх голодоморів. Вона ненавиділа русскіх і привила мені це почуття зі своїм щоденним солодким чаєм.
Вона вижила завдяки тому, що її пʼятирічна донька в страшному 1933-му ходила в сільські ясла, і їй давали суп з 7 квасолин, і три з них маленька дівчинка ховала в потаємну кишеньку, аби принести мамі…
А потім, у 1946 році, цю дівчинку, тоді 18 річну мою бабусю, засудили за законом про «три колоски» за те, що вона збирала зернини в полі…
Вона вижила і розповідала мені про Великий голод як зброю проти мого народу щодня, аби я несла цю памʼять. І робила висновки.
“Ніколи знову” має стати нашим головним гаслом. Ніколи знову ми не маємо дати русскім знищувати себе.
Ніколи знову – це відірватися назавжди від цієї страшної тюрми народів, в ЄС, у НАТО, в світ без колоній…
На фото прабабця гарна, з коралями, хустками і вишиванками. Так жили українські селяни до Голодомору. Після – нічого з цього не лишилося. Лишилися страх і завжди ретельно заховані декілька мішків борошна…
Я вперше тоді була в Гайсині. В березні 2022 року, вночі, знайшовши телефон волонтерів, які передавали нас від одного до другого по містах, через які ми їхали від бомбардувань. П’ять днів від Харкова до Тернопільщини. Метр їдеш – годину стоїш на забитих автіками трасах. Так було, що не розумієш, де прийдеться заночувати – і тоді одночасно з керуванням автівкою шукаєш телефони.
Втомлені голоси чемно диктували номери.
– Доброго дня, я через годину буду в … Чи є якісь місця заночувати?
– … Пишіть номер…
– Доброго вечора, не думала, що п’ять годин буду їхати три кілометри. А раніше в … є якісь місця?
– … Пишіть номер сільради…
– … Пишіть номер, це волонтери в дитсадку…
– … Пишіть номер, це родина, яка надає місця біженцям на ніч…
Гайсин. Родина вірян-баптистів. Вже ніч. У них дуже класний ремонт, двоє малесеньких дітей. Жіночка, яка наварила гарячого супу та зробила чай. Від грошей відмовляється. Ліжка в кімнатах встелені майже новою білизною, випраною спеціально перед нашим приїздом, пропозиція користуватися пральною машиною, душем. Чоловік при нас телефоном вже домовляється прийняти наступних біженців на наступну ніч. А згодом ще телефонують…
– Я, – каже. – автоперевізник. Ми самі звідси поїхали в лютому. А потім сусіди телефонують. Питають, де нас носить, чи думаємо ми допомагати людям? Може, кажуть, поки вас немає, хтось би заночував, бо горя в країні багато? Ми з дружиною відповідаємо, що повертаємось і самі будемо приймати людей. І нічого нам не потрібно, не видумуйте…
На подвір’ї зранку, ще в напівтемряві, помічаю багато скляних банок. Вони виставлені надворі, біля сарайчику. Чимось наповнені. Кілька десятків, а то й ціла сотня.
– Ми купили будинок після смерті старенької бабусі, – відповідають хазяї. – Вона Голодомор пережила, чого ж дивуватись. Стоять банки, ми не знаємо, скільки їм років, і викинути поки вагаємося. І їсти ж ніхто не буде…
Хотіла написати про Голодомор, а вийшло про людей, які, як скарби, живуть в нашій країні.
Ніколи їх не забуду. Сподіваюсь, що ні в кого в ті страшні дні не піднялася рука їх образити. Мені іноді здається, що це сталося дуже давно, а всього лише менше двох років тому. Ото часи настали…
Але вони були складними для кожного нашого покоління. У кожного – своя біда. Свої випробування. Просто ми були маленькими і не цікавилися, скільки разів бомбили Грозний (так, я про себе, звичайно), чи нащо нас рашка направила в Афганістан, не всі свідомо розуміли трагедію Чорнобиля, або ж Голодомор здавався нам лише далекою історією наших бабусь-дідусів, яку ми не пережили особисто. Так, я про своє покоління. І ось ми маємо свою біду, яка відкрила нам очі й на все те, що їй передувало.
Сто років тому через байдужість переважної частини населення, його “втому від війни” та наївну віру в більшовицькі гасла Українська Держава зазнала поразки в битві з росією за своє існування.
Прямим наслідком цього став дикий соціальний експеримент зі створення “радянського народу”, в ході якого зокрема Голодомором було знищено кілька мільйонів українців.
Ми вже ніколи не дізнаємось чи обрали б зброю та вступ до армії УНР сотні тисяч чоловіків, знаючи чим обернеться втрата власної держави, бо їм не залишили можливості виправити помилки.
У нас все ще є шанс не повторити ці помилки.
Останніми, голодоморними, днями згадую про жахливий голод 1921 року в Надволжі. Як голодні юрмища, сотні тисяч російських людей, сунули на Дін, Кубань і Кавказ, де ще сяк-так можна було під ту пору прохарчуватися. Голод для росіян завжди був найефективнішим і найдоступнішим методом відсіву й упокорення.
Іноді мені здається, що людина, яка переживає голод, у системі російських координат повинна опустися на достатній рівень приниження та конформізму, аби вижити й набути достатнього рівня гнучкости та підпорядкованости. Досягти рабської кондиції.
Голод змушує йти людину шляхом повного самозневаження, залишаючи їй лише одну функцію – поглинання всього, що можна проковтнути для підтримки організму. Описи голодного божевілля надволжан у Єйську і Ростові-на-Дону, прочитані/перекладені у третьому томі “Української трилогії” Юзефа Лободовського, – одна з найстрашніших візій, з якими мені доводилося мати справу.
Так-от, росіяни теж переживали страшний голод. Голод, про який вони мали би теж волати на весь світ, за нашим прикладом. Але вони про нього не волають. Бо не мають ні бажання, ні потреби. І якщо запитати про оту сакраментальну відмінність росіян від українців, то вона в цьому російському самозневаженні, яке тоді, у ті роки, їм остаточно відібрало здатність до опору.
Нездатність вербалізувати завдану тобі травму, а, навпаки, всіляко її заперечувати, покірно приймаючи накинуту на твоїх предків личину зголоднілого раба в сьогоднішньому дні, – це суть сьогоднішньої росії, її запрограмованості на самозневолення, на повну внутрішню згоду зі злом як єдиним способом життя, на цілковиту нездатність до перетворень усередині соціуму, на засвоєну безпорадність.
Там соборність – наслідок війни всіх проти всіх, де кожен кожному вовк, де колективне чуття фантомної величі дає рабу, якому дозволили вбивати непокірних, ілюзію того, що він – пан. Соборність голодних вовків-канібалів. Вони не повернулися з пекла свого голоду, не визнали його злом. І ніколи з нього не вийдуть. А якщо й вийдуть, то вже тоді це буде зовсім інший народ. І ми цього точно з вами не застанемо.
