Хірургічне втручання. Як революції зробили нас тими, ким ми є
Україна – не надто типова, але в цілому європейська країна. І серед іншого це означає, що революції для нас – цілком природній процес. І доки в українців не вистачатиме навичок і досвіду лікувати суспільні проблеми терапевтично (реформами), то доведеться час від часу вдаватися до хірургічного втручання (революцій).
Бароко і Просвітництво з їхніми абсолютними монархіями революцій боялися. Романтизм початку ХІХ століття – славив і романтизував (вибачите за каламбур). Позитивізм ставився скептично за одним важливим винятком – марксизм-ленінізм революції боготворив. Відтак не дивно, що у багатьох теперішніх українців ставлення до революцій радше позитивне, особливо з врахуванням подій останніх 30 років. В Росії, навпаки, влада робить все можливе для очорнення революційних процесів, але це вже інша тема.
З іншого боку, докладне вивчення жахів, якими супроводжувалися “великі революції” минулого, а заразом і вкрай неоднозначні наслідки деяких сучасних революцій (тієї ж Арабської весни) призводять до поповнення лав скептиків. Можливо, це не так помітно в Україні, але на Заході полум’яних контрреволюціонерів серед усіх верств населення не менше, ніж полум’яних революціонерів.
Але вдаватися в деталі багатолітніх дискусій про те, добро революції чи зло, я не стану. Натомість одразу висловлю свою думку: революції – це хірургічне втручання в хронічно хворе суспільне життя. І у повній відповідності до медичної аналогії, іноді це лікування може бути страшнішим за хворобу – настільки, що пацієнт помре в процесі. І у більшості випадків із “великими революціями” минулого так і ставалося. Однак іноді скальпель лише пришвидшує те, що сталося б у будь-якому разі, просто пізніше. Якщо вже суспільство настільки хворе, що жодна терапія не допомагає, навряд чи варто звинувачувати хірургію у провалі. Бо навіть 10% шанс вилікуватися все одно кращий за 100% шанс померти. Ну й іноді хворобу так запускають, що одного втручання виявляється замало, тож під скальпель суспільству доводиться лягати вдруге. Ну або втретє. І вчетверте. А якщо сильно не щастить – то й більше разів.
Перша українська революція почалася 1648 року. В останні часи в Україні посилилася шляхтофілія: мовляв, Річ Посполита була найвільнішою країною Європи, тож не через лютий гніт повстали українці, а навпаки, вони себе там нормально почували. В цілому це вірно, якщо під українцями розуміти винятково шляхту. Повний пакет прав на управління державою, гарантоване місцеве самоврядування, захист своєї віри і мови тощо. Однак уже містяни з духівництвом зазнавали відчутних утисків (заборона на деякі цехи, наприклад, або відсутність у Сенаті місць для православних чи навіть уніатських ієрархів). Але найголовніше, стара правляча верства ніяк не хотіла зважити на вимоги нового і дуже впливового стану в Україні – козацтва.
Революцію, всупереч радянським підручникам, роблять не доведені до відчаю знедолені народні маси. Її роблять ті, хто може сподіватися на краще, але буває обманутий у своїх очікуваннях.
І так, Гетьманщина після революції була куди більш небезпечним місцем, ніж стара Річ Посполита, але звинувачувати у цьому козацтво безглуздо. Упродовж ХVII століття вся Європа, від Англії до Росії, була охоплена бунтами і революціями. Всюди нові сили, породжені раннім модерном, не хотіли жити по-старому, а старі – вже не могли. І хай ледь не вся Східна Європа закінчила однаково – у кігтях Російської імперії – революція 1648 року минула не дарма. Гетьманщина унаочнила, що українці – не поляки, не росіяни і не білоруси. Сьогодні це здається самоочевидним, але не тоді.
У 1848 році революційний рух охопив лише Галичину, тож дозволимо собі не рахувати цю віху.
Революція в Російській імперії 1905 року, звісно, розгорталася і на українських землях (а особливо в Криму), однак важко назвати хоч якусь із її сил власне українською. Хоча для держави в цілому зрушення були колосальні – один лише перехід від абсолютної до конституційної монархії чого вартий! Кілька українських депутатів в Думі – краще, ніж нікого. Але Ніколай ІІ вже за два роки відмовився продовжувати курс лікування, ба більше – запустив хворобу, тож 1917 року було не уникнути.
Про Українську революцію 1917 року написано так багато, що й не варто і повторюватися. Наголошу лише на її наслідках. Хай там як, без цих руйнувань і жертв наше майбутнє було б ще гіршим. Тільки відчайдушна боротьба УНР до останнього змусила більшовиків створити УРСР та ввести цю “республіку” до складу СРСР. В іншому випадку українські губернії були б просто включені до складу Росії максимум на правах автономії, як пропонував Сталін. Дивлячись зараз на положення Татарстану і Чечні, не можна не усвідомити: наявність української радянської квазідержавності – дієве підпертя на шляху до незалежності. За це варто було боротися 70 роками раніше.
Революція на граніті, або справжній “перший Майдан” був частиною широкого революційного руху в Східній Європі у 1989-1991 роках – так званої Осені народів. Всі ми пам’ятаємо економічну руїну наступного десятиліття. Але тепер хоч хтось скаже, що боротьба за незалежність не була того всього варта? Уявіть собі, що Путін зараз очолює КДБ збереженого Союзу.
Помаранчева революція стала закономірною відповіддю на спробу Кучми реалізувати в Україні план “наступник”. Дивно, що президент, який написав книгу “Україна – не Росія”, раптом забув свою тезу. Так, правління Ющенка – це доба політичної анархії та газових війн з Росією. Але яка альтернатива – Янукович на троні на чотири роки раніше?
Нарешті, Революція гідності не лише призвела до численних жертв, але й дала привід Путіну вторгнутися в Україну. Однак залишити Януковича ще на один рік – це не уникнути катастрофи, а лише відстрочити її. У 2015-му все одно Майдан був би невідворотним – через фальсифікації, як і падіння Януковича, а потому – і російське вторгнення. Тільки жертв було б ще більше, а здатність до опору Путіну – ще меншою. Гадаю, якби росіяни вторгнулися під час Майдану 2015-го, впали б не лише Крим з Донбасом, а й інші області півдня і сходу.
Прямо на наших очах метафора про революції як про хірургічне втручання підтверджується знову й знову. І тричі за останні 30 років ми встигали лягти під скальпель вчасно, хоч жодного разу не долікувалися до кінця.
Втім, не варто посипати голову попелом. Це Англія, двічі пройшовши через революцію у ХVII столітті, вирулила на правильний шлях. А от Франція мусила вдаватися до кровопускання чотири (із половиною) рази: 1789, 1830, 1848 та 1871 року, і майже дійшла до революції у 1968 році. Так само часто революції збурювали Іспанію. Винятки, наприклад, скандинавські країни, це саме винятки.
Тож у чергові річниці Майданів не думайте про те, чого революції несуть більше – злого чи доброго. Думайте про те, що буде, якщо вони не стануться. От в Росії у 2012 році та Білорусі у 2020 році революції провалилися. Чи сильно від цього виграли мешканці цих країн?
Так, в ідеалі до революції краще вже не доводити. Але якщо хвороба триває, боятися скальпеля безглуздо. Так, настане день, коли революції в Україні остаточно відійдуть у минуле. Але сьогодні – пишайтеся тими, хто віддав своє життя, щоб дати решті ще один шанс.
Давайте не змарнуємо його разом.
Фото: Владислав Содель
