На які виклики доведеться відповідати новому керівництву Міноборони?
Військовий експерт Кирило Данильченко, відомий також як Ронін, аналізує останні кадрові перестановки в Міністерстві оборони України. З чим вони пов’язані? Якими будуть наслідки «зміни коней на переправі»? Чи впорається нова команда з викликами, що стоять перед країною? І які вони, ці виклики?
З одного боку, у нас усе чинно і за планом — особливо в телевізорі.
86 кілометрів до Азовського моря, все літо у ЗМІ з’ясовували, куди виселятимуть російських переселенців із Криму після його звільнення, а українські популярні виконавці почали продавати квитки на концерти, які відбудуться на півострові.
Залишилася дрібниця — звільнити.
З іншого боку, відставка міністра оборони, всіх його заступників і начальника «Укроборонпрому». Дуже сумніваюся, що це сталося від хорошого життя.
В розпал важкого наступу, критично залежного від поставок західної техніки та озброєння (а домовлятися щодо них – робота МО), такі рішення не ухвалюються з політичних причин, — найчастіше це вимушений крок.
Варто озирнутися і зафіксувати, де ми всі зараз перебуваємо.
До літа 2022 року, після відбиття зимового наступу росії під Вугледаром, падіння Бахмуту та невдалих атак ворога по лінії Мар’їнка-Авдіївка ініціатива міцно утвердилася за Силами оборони України.
Це вилилося в просування на глибину до восьми кілометрів біля Роботиного, до 10 км на Времіївському виступі, до шести кілометрів на флангах Бахмуту, невеликого просування біля вугледарських дач та інфільтрації на острови в гирлі Дніпра і біля дач Херсона.
Ворог намагається збити наші позиції біля залізниці за Кліщіївкою, оточити Авдіївку, для чого задіяв до трьох бригад і десятки вильотів авіації на добу, все літо контратакував біля Кремінної, робив рейди на Сумщині через кордон.
Противник масово застосовує плануючі бомби УМПК, — пам’ятаєте, сміялися то над їхніми не такими крилами, то над не тими зварними швами? А тепер, коли їх приходить кілька десятків півтонних на добу, чогось смішки вщухли.
Ми, до речі, як і раніше не виробляємо засоби доставки ППО і навіть снаряди до малої зенітної артилерії, а чавуну в рф ще вистачає.
Ракети до важких систем ППО – цілком на плечах Заходу.
Російська ракетна кампанія виявилася невдалою — ні тотального блекауту, ні зриву поставок західних озброєнь, ні знищення українського оборонного виробництва путінці не домоглися.
Однак зростає кількість «шахідів» на місяць, виробництво ракет безумовно не падає, і комбіновані удари восени 2023 року триватимуть.
Можна, звісно, довго отримувати польські та йорданські «оси» (зенітно-ракетні комплекси «Оса» радянського виробництва, — Думська.), але нагадую, що ракети до них наші партнери не роблять. Виробництво наказало довго жити разом із СРСР.
Рано чи пізно наші чотири полки «ос» (у складі ППО Сухопутних військ, — Думська.) доведеться пересаджувати на західну техніку, а це під сто машин. Двадцять M1097 Avenger США доставили або доставляють, залишилося почати і закінчити.
ПЗРК ми не виробляємо, а модернізуємо і перезаряджаємо радянські — дрібними партіями, скоріше, десятками, ніж сотнями. Самі ж вистрілили шести-семирічне виробництво «стінгерів», а ще безліч «громів» і «перунів». Нагадую, що пускова «Перуна» і запас ракет до неї, що возиться, коштує 1,8 млн доларів. Чекати, що в нас продовжать кидатися віллами під Києвом безлімітно на тлі європейської інфляції, дещо оптимістично — будуть жорсткі ліміти.
Німеччина взяла на себе виробництво 35-мм боєприпасів до «гепардів», переробляючи підкаліберні снаряди — 10 тисяч на місяць. На них теж ліміти, поки не запрацює виробництво на повну силу, а це весна 2024-го.
Але варто врахувати, що до численних ЗУ-23-2 у нас теж імпорт — сюрприз! Дев’ять років не термін, а життєвий урок, а побудувати завод зі стрілецьких боєприпасів спромоглися тільки язиком.
Більшість «розумних» боєприпасів проти танків і для контрбатарейної боротьби, «Смарт», «Бонус», «Екскалібур» — чистий імпорт. Навіть якщо «Квітник» (український осколково-фугасний високоточний боєприпас із лазерною напівактивною голівкою самонаведення, — Думська) і почали робити, порівняно з тисячами високоточних західних снарядів це зникаючий відсоток.
Міни і снаряди робити почали і, найімовірніше, вийшли за рамки передсерійних партій.
Ми продовжуємо формувати нові організми рівня бригада/полк — 10 нових бригад повністю стрілецькі, як у дідів.
П’ять стрілецьких батальйонів на бригаду для додання їх важчим формуванням, бригадна артгрупа, рота БПЛА і міномети від тих, що виводяться на відновлення.
Старих формувань добре за сотню — нагадую, що бригадам ТрО досі приватні фонди збирають на 82-мм і 120-мм міномети, з розрахунку рота на бригаду.
Багато це чи мало, можна судити, наприклад, із прикриття Сумської області, де територіальну бригаду можуть розтягнути на кілька районів. І на кожному опорнику добре якщо буде АГС, міномет 60-мм або 82-мм і пара великокаліберних кулеметів.
В цих умовах можна спробувати відбити, скажімо, випад роти спецпризначенців, яку прикривають засоби старшого начальника у вигляді 122-мм «валіз» через кордон.
Звідти і розстріляні лісники, і засідки на автомобілі в широкій смузі, бо доки не підійдуть маневрені групи, опорники можуть хіба що захищати самі себе.
І коли ми рапортуємо, що перенесли виробництво мінометів на захід України і вже здали 600 штук 60/82/120-мм, то треба, сказавши «а», казати і «б»: скільки це буде на сотню організмів «полк-бригада», на десятки навчальних центрів, виробіток стволів, бойові втрати тощо.
І як там поживає виробництво 40-мм гранатометів і ВОГ до них? Пам’ятаю, з помпою відкривали цех. У кожній роті вогневої підтримки вже мабуть вітчизняний апарат?
Гаразд, залізо, — ми і за гроші регулярно зривали терміни для Іраку і Таїланду. Але чи не настав час озвучувати, нарешті, ротом — на дев’ятий рік війни у нас немає спільного реєстру призовників, людям досі приходять повістки додому, коли вони багато місяців у Силах оборони. Тут що заважає? Брак клерків та айтішників?
Картина маслом, словом. Якраз замовити свіжий ремонт стадіонів, герб на Батьківщину-матір на кошти донорів і реконструкцію будівлі суду в Одесі. Бо всі інші питання вже вирішили.
Це, до речі, не про те, як усе погано, — можна назвати десятки моментів, де все більш-менш. Це про те, якого роду виклики стоять перед нами. І чим потрібно займатися.
Противник формує десять нових артилерійських з’єднань — бригад і дивізій, здебільшого на матчастині зі зберігання, включно з «піонами» і «тюльпанами». Створено щонайменше вісім нових танкових полків. Так, на Т-55 і на Д-20, з чавунними мінами та іржавими автоматами. Однак Москва налаштована на тривалу важку кампанію. Снаряди знайдуть — чи то в Кореї, чи то в Ірані, чи збільшать виробництво до 2 млн, не буде більше безліміту, як на початку великої війни, але повоювати вистачить.
Ми ж через 19 місяців критично залежимо від поставок союзників і їхньої внутрішньої політики.
Щоправда, останні пакети говорять нам, що поки що все під контролем — додаткова батарея «патріотів», заяви міноборони США, що їхня країна очолить коаліцію з підготовки ВПС, кілька десятків батарей ППО проти дронів, нові лінії для виробництва снарядів у Данії, Німеччині, США, Канаді.
На цьому тлі міни 60/120-мм, ВОГ, гранати, різні стрілецькі боєприпаси, протитанкові та протипіхотні міни варто було б набагато інтенсивніше виробляти на невеликих підприємствах усередині країни. Або виносити виробництво в Центральну і Східну Європу, використовувати біженців та евакуйованих фахівців. Щоб отримувати від Заходу високотехнологічні речі, а не стрілецьку зброю і міни, не розмивати бюджети на те, що ми здатні створювати самі.
Мобілізація тилу, створення мережі кооперації, де на одному невеликому заводі роблять детонатори, а на іншому точать хвостовики, а збірка і зовсім на третьому — це не вища математика, й 19 місяців у нас було.
Зараз ми рапортуємо, що корпуси для 82-мм мін лили два підприємства ще 2022 року, а тепер їх понад 20 – щось усе ж таки робиться. Але потрібно, безумовно, більше — як і раніше ВОГ у дефіциті, а міномети 1950-х років минулого століття щосили воюють у посадках.
Нагадую, що останній скандал, пов’язаний з тим, що технологія пошиття зимових курток непідвладна нашому легпрому, і потрібно під час війни виводити валюту з країни, та й з ціною незрозуміло вийшло.
Може, винні «шахіди», вимкнення світла і вибухове зростання Сил оборони, плюс обмеження щодо прибутку, тож багато наших виробників спрацювали у збиток.
А може, наші традиційні закупівлі у країн, які лояльні до ретроградної винагороди за угоди. Потім закуплені рації доводиться прилаштовувати в ТрО.
Це не рахуючи вічної війни за постачальників продовольства, тяганини із серійним виробництвом, абсолютно диких проблем з аудитом у КБ «Луч» і виробника тепловізорів ARCHER.
Проблеми з державним управлінням як вони є, і нерозумно було б їх заперечувати. Нам точно не варто перетворюватися на росіян з їхнім вічним «все йде за планом» і «нагорі розберуться».
Новий міністр Рустем Умеров і був, найімовірніше, поставлений, щоб вирішити перераховані проблеми на стику відомств. Навести лад усередині величезного відомства — тут потрібен досвідчений менеджер. Його робота в приватному бізнесі та Фонді держмайна тут тільки плюс.
Звісно, «Лайфселл» і приватна інвестиційна компанія — це не тиловики, які крадуть десятиліттями, але в нас не така вже й довга лава запасних. Тим більше, після Коболєва мало хто з бізнесу в принципі готовий працювати на державу.
При цьому Фонд держмайна під управлінням Умерова у 2023-му показав десятирічний максимум за перше півріччя з реалізації держвласності, а Усть-Дунайський морський порт продали за 24 млн доларів — об’єктивно непогано, і надії на зміни є.
Плюс, критично важливо не впустити взаємодію з союзниками. Як людина, яка багато займалася зерновою угодою, переговорами зі звільнення бійців «Азова», «Кримською платформою», Умеров тут буде на своєму місці.
А якщо врахувати, що, наприклад, посадки під Урожайним штурмували на турецьких Kirpi ледь не частіше, ніж нашими «козаками», його зв’язки з Анкарою будуть дуже доречними.
Туреччина — це стратегічний партнер: ми закуповуємо в них кораблі (готовий один, закладено другий корвет), вони вкладають у завод ударних БПЛА, закуплять для Сил оборони 155-мм САУ. З ними необхідна постійна взаємодія, як, утім, і з іншими країнами Близького Сходу, які традиційно активні на вторинному ринку озброєнь.
Підбиваючи підсумки — важко сказати, як підуть реформи в МО, це дуже інертна і закостеніла організація з багаторічними традиціями розпилу, яку намагалися змінювати ще з часів волонтерського десанту в 2014 році. Але те, що у нас не все райдужно і потрібно докладати величезних зусиль — безумовно. Мобілізація тилу і ведення війни зусиллями не тільки тих, кого мобілізували біля АТБ і «Сільпо», — ймовірно, головне завдання поточного етапу війни. Від якого багато чого залежатиме.
