Невипадковий ланцюжок, що може привести до автократії
Отже, за дуже короткий проміжок часу ми маємо:
- заяву віцеспікера про “зсув нашої парламентсько-президентської моделі в бік більш сильного президента”;
- заяву секретаря РНБО про те, що за кордоном “представляти Україну може президент, голова Верховної Ради, прем’єр-міністр України та міністр закордонних справ”, а всі інші – “туристи”;
- урядовий концепт посилення стійкості демократії в Україні, що, зокрема, пропонує знищити парламентаризм і нагадує радянський декрет не лише за змістом, але й за формою – чого лише варте “удосконалення форм і засад парламентської та партійної дисципліни” або “впровадження ефективних механізмів безкомпромісної протидії”.
Власне, частина цього концепту давно впроваджена. Уряд не звітує перед Парламентом (6 жовтня вперше за час повномасштабної війни нарешті відбулася година запитань до уряду!), роботу в сесійній залі нікому не показують.
Верховна Рада перетворилася на церемоніальний додаток, у якого не питають. Учора міністр фінансів навіть дорікнув, що депутати подали забагато поправок до бюджету.
Цей ланцюжок не випадковий. Не бачити тут закономірності – це обманюватися й інфантильно не хотіти визнавати серйозності становища, в якому ми опинилися, і яке, насправді, було цілком очікуваним.
Автократія Зеленського оприявнюється дедалі чіткіше, але досі знаходиться достатньо виправдовувальних голосів, які кажуть: не волайте, це вам здалося, це ще не воно. Біда в тім, що настає мить, коли оце “воно” перестає потребувати будь-якого виправдання ні у чужих очах, ні у власних. Тоді волати вже пізно.
Що робити?
Звісно, жодна притомна людина не закликатиме зараз змінювати владу. Але вона має отримати чіткі сигнали від громадянського суспільства, що червоні лінії існують і під час війни.
Що свобода і демократія – це ті засадничі цінності, посягнувши на які, президентська команда свідомо кине виклик країні і нестиме невідворотну відповідальність.
Фото: ОПУ
