Не поширюйте неперевірену зраду зрадну
Щойно бачила неперевершене. Типова ІПСО: істеричний пост, голий-босий-в брудному одязі боєць, обличчя заблюрене, а під ним страшенно-пафосний текст про “м’ясні бригади”. Авторка (чи може там автор – хто цих, ольгінських, зна) стверджує, що навіть термін такий є серед військових. Текст начебто патріотичний, за “простого солдата”, але наскрізь просякнутий зрадою зрадною. Тонко. Без конкретики. Надривно. Все, як дєд Йозеф заповідав.
Реальні піхотинці в коментарях пишуть, що це – маячня і маніпуляція, але їм заперечує… нарід. Чоловіки з тилу і жінки, які навіть дуже гіпотетично не можуть бути в армії, пишуть, що то – свята правдонька. Вони краще за піхотинців знають, чим живе піхота. Феєрично: “захищати” піхоту, доводячи піхоті, що вона неправа, і в неї все значно гірше, ніж вони собі думають. У вас теж мозок щойно закипів?
Російські вкиди стають дедалі вишуканіші, але для фахівця не менш, даруйте, палівні. Про те, що воює один регіон, а інші – ні. Про поголівно поганих командирів, про поганих комбригів, які не йдуть поряд з солдатом штурмувати (вибачте, але якраз якщо комбриг вимушений штурмувати власноруч сьогодні, це означає, що він – поганий комбриг. Дуже поганий комбриг, наріде). Я, мабуть, зараз прокричу в порожнечу, але без надії таки сподіваюсь.
Якщо ви побачили подібний пост і вже тягнетесь поширити, згадайте, що вас має насторожити:
– Надмірна емоційність. Де багато емоцій – там завжди вимикається логіка і критичне мислення. Подумайте, чи не маніпулюють вами тут?;
– Відсутність конкретики. Якісь бригади. Якийсь солдат. Десь. Щось. Але зрада зрадна. Бо реальні пости від ІПСО відрізняє ціль: звернути увагу на конкретну проблему (в ідеалі – в конкретному підрозділі), а не просто влаштувати істерику;
– Профіль. До профілів вони стали уважніші. Ще рік тому я постила скрини оголошень про купівлю профілів в Фейсбуці. Не знаю, чи практикується таке зараз, але іпсошні акаунти стали таки здебільшого якісніші і не вчора створені.
На що звернути увагу?
1). Якщо на сторінці немає власного контенту – суцільні репости або картинки, варто засумніватись, що це реальна людина;
2). На фото, особливо, аватарки. Якщо під ними немає коментарів, які дозволять вам зрозуміти, що людина реальна, – це привід задуматись. Коментарі на кшталт: “О, Маринко, а ти зовсім не змінилась” або “О, а де то ти, Павле?” – бодай поверхнева ознака того, що ця людина існує. Якщо ж під усіма аватарками порожнеча або лише коментарі від хлопців із самі знаєте яких країн з сердечками і кострубато перекладеним “Красавіца, хатєть тібя замуж”, – то теж подумайте, чи не “ольгінця” ви читаєте;
3). Нова штука – кількість підписників. Останнім часом помічаю, що вкиди робляться з пустопорожніх сторінок з репостами відосиків із котиками та рецептами і тризубом на аватарці, але в сторінки до 15 тисяч підписників. Ви ж розумієте, що так не буває? А якщо диво й трапилось, то явно не в таких кількостях;
– Скористайтесь Гуглом. Просто витратіть 5 хвилин. І може виявитись, що перед вами шахрайський чи іпсошний аккаунт. Чи застарілий пост. Для просунутих користувачів є програми для опізнання першоджерела фото. І читайте коментарі. Так, навіть, якщо від більшості у вас відчуття, наче вам міксером очі виколупують. Там часто користувачі пишуть, що це – фейк, застаріла інформація тощо. Власники цих акаунтів ніколи на таке не реагують. Або банять вас, як мене авторка посту про “м’ясні бригади”. А сторінки типу “Петро Петро” чи “Марійка Українка” будуть ще й агресивно відгавкуватись і проголошувати вас агентом кремля;
– Переставайте, блін, репостити картинки з підписами “Я підбила 300 танків, я з інтернату, в мене день народження, і мене ніхто не привітав” або “Це захисник, який вбив 100500 ворогів і отримав важке поранення, побачимо скільки лайків він набере”. Я дуже хочу бути толерантною і вихованою… але коли я бачу купу сліз, смайликів і повідомлень під такими постами – мені хочеться вити і вживати лексику, за яку мене сварить мама. Для тих, хто не в курсі – це завжди брехня, і жодного разу там не було реального військового. Що ви робите, шерячи це чи лишаючи коментарі? Допомагаєте розкрутити сторінку брехунам і пройдисвітам. З якою метою? А то вже як складеться;
– Хто автор посту? Коли бачите страшні викривальні пости, подумайте – звідки людина може знати такі “інсайди”? Якщо про “таємниці контрнаступу” пише “вчителька трудового виховання”, – це привід подумати, що вам брешуть. Якщо про макроекономіку красивий і грамотний текст постить людина, яка потім в коментарях відгавкується без жодного розділового знаку і з купою помилок, – це явний вкид;
Поширити єрєсь буває прямо саме воно. Бо і з дивану не встав, і пивка купив замість задонатити, але й хороше діло типу зробив – правдоньку святу репостнув, за солдата “заступився”. Знаєте, які реальні наслідки? Репостячи неперевірену зраду зрадну ви:
– б’єте по згорьованим від втрати чи постійного страху родичам. Їм і так важко, вмикайте мозок бодай заради цих людей;
– вбиваєте клини між своїми, поширюєте недовіру і страх. Ну бо хто візьме повістку, прочитавши пост про “м’ясні бригади”, яким “оголюють фланги”? Ніхто не каже, що в армії все ідеально, аж ніяк ні. Є хороші командири, є – пройдисвіти. Це ж стосується і солдатів. Але потрібно говорити про реальні проблеми, а не поширювати неперевірені чутки, паніку і “ми всі помремо”.
Але і реальні люди іноді пишуть таке, що мозок вибухає. Наприклад, одна реальна пані нещодавно залишила коментар, мовляв, за її даними, близько 15 мільйонів (!) українських солдатів загинуло вже. Так, така феєрична тупість – це страшно. Ця людина дієздатна і голосує.
Що не потрібно робити з такими постами? Коментувати їх. Це просто буде їх розкручувати. Що робити? Кидати скарги. І все. Тільки не на цей пост, будь ласка. І так банять через раз 😉 .
Я не буду розбирати по абзацах черговий вкид про так звані «мʼясні» бригади. Але треба зізнатись, ІПСО спрацювало. Коли реакцій під дописом умовно дві тисячі, а репостів в шість разів більше, навряд чи що треба додатково пояснювати.
І все ж таки…
Стосовно того, що справжні солдати не виглядають, як «ссо-тро». Гадки не маю, в чий город каменюка, чи то в бік сірих беретів, чи то закиди до тероборони.
Скажу за свій підрозділ. Так, напевне, хтось скаже, що мої хлопці виглядають, як бійці ССО. Чому? Тому, що в першу чергу дбають про себе. Тому, що є звичайний водій на імʼя Ростислав (ми ще його називаємо Гімлі), який дістав уже всіх простим питанням «Де, бля, твої навушники? А якщо йобне поруч, що тоді?». І ось сто відсотків особового складу взводу мають активні навушники, себто захист органів слуху. Знадобиться чи ні? А хто зна, що тобі точно знадобиться там, де прилітає все, що може прилітати?! А ще всі придбали собі захисні окуляри, тому що вночі в посадці отримати гілку в око простіше простого. І все. Приїхали. Група мусить повертатись. Завдання не виконане. А ще хлопці постійно підлаштовують тактичне спорядження. Підсумки сюди. Ні, незручно. А якщо сюди? Так, начебто, норм. Приходить Гімлі і каже:
– Все херня! Спробуй дістати магазин? Ага, невдобно? Ну і на який хендехох ти туди причепив підсумок? Скільки магазинів у тебе?
– Чотири!
– Всього чотири?
– Угу. Більше не видали.
– Мало! Купуй ще чотири! Що це за херня? Підсумок?! Це гівно, а не підсумок. Поміняти…
І тому у всіх по вісім магазинів. І саме тому хлопці, отримавши зарплатню, одразу докуповують собі елементи одягу, гарні шкарпетки, ще щось. Це не враховуючи того, що шалена кількість грошей йде на дрібний ремонт волонтерської техніки та вирішення побутових питань.
Отже… Як виглядає боєць, залежить від нього самого. Безумовно, є такі, хто вирішив, що йому «всё должны выдать», і відповідно потім починаються певні проблеми. Але вже пізно про щось думати, коли ти в середині бойових дій, і ти колись зажав грошей придбати собі захист паху, а тут прилетіло. І саме туди…
Все інше впирається в просту, як кут будинку, фразу – все залежить від командирів. Починаючи з командира відділення. Якщо я скажу, що в нашому підрозділі хлопці, які лише в червні вперше почали виконувати бойові завдання, вже отримали посвідчення УБД, мені хтось повірить? Питання риторичне. Майже. Але повірити доведеться. Кожна посадова особа плідно попрацювала на своєму клаптику відповідальності, і вуаля. Питання вирішене. І так далі. Куди не подивись, скрізь все впирається в цю, загальновідомі фразу – все залежить від командирів.
Ну і головне, те, з чого почалось, а саме про «мʼясні» бригади.
Безумовно, є багато різних історій про умовну бригаду, яку кинули в «піздорез», там отримали по пиці, і потім зʼявляються такі дописи. А покажіть мені бригаду, яка з кінця лютого 2022 року не була в тому самому «піздорізі»? Багато піхотних, десантних, гірських та морпіховських і не виходили з такого стану. Впали. Піднялись. Витерли обличчя і погнали ібашитись далі. Але і тут працює те ж саме правило – все залежить від командира, але вже рангом вище.
Я вже писав про офіцера, якому не було ще і тридцяти, але в Соледарі, коли бригада потрапила в той самий «піздорез», він взяв на себе командування піхотним батальйоном, коли командувати було нема кому. І впорався з цім надскладним завданням. Тому ще раз. Командир батальону, командир бригади. Від них залежить багато. Дуже багато.
Окрім всього, є ще один фактор, про який багато хто знає, але намагаються мовчати. Якщо би політичні морди менше лізли в справи військових, то було би набагато простіше. Військовим простіше. А значить і Україні. Але це вже зовсім інша історія…
На фото один з моїх «кошенят».
Вся стрічка в байках про “м’ясні бригади”.
Якось був порахував. За період служби інструктором я підготував пілотів БПЛА для… одним словом, більше ніж для двох десятків бригад, включаючи вельми таки відомі. Сам я служив у славетній 72-й бригаді ім. Чорних запорожців. Доводилося перетинатися на службі з вояками з 10-ї, 54-ї, 55-ї, 79-ї бригад.
Так от НІДЕ і НІКОЛИ я не чув терміну “м’ясна бригада”. Не чув я про якісь “окремі бригади”, якими нібито затикають дірки і яких женуть на штурми.
Про м’ясні штурми я чув – їх практикують наші вороги. Але про якісь особливі бригади? Ще й у нас? Ні, ніколи.
Побрехенька про “м’ясні бригади” протиставляє їх заслуженим бригадам (!), до яких напевно записують і нашу – Чорних запорожців. Так от, коли нас дуже сильно обшарпаних (ми – пілоти, втратили там всі свої літаки) вивели з-під Бахмуту, ми пішли не на ротацію. Ми пішли на не менш відомий “курорт” – на Вугледар. Мої побратими з 72-ї тримають там фронт вже більше року. Чорні запорожці відбили кілька потужних штурмів Вугледару – місто досі наше. Точніше, все, що від нього лишилося. Це після боїв із Чорними запорожцями російська 155-а бригада морпіхів почала писати сльозливі листи своєму губернатору і жалітися, що їх використовують для… м’ясних штурмів.
Ну так. 72-а ж не “м’ясна бригада”, либонь? А 30-а? А 28-а? А 24-а? А 10-а? А бригади ДШВ? А танкові? Ви про що взагалі?
“М’ясні бригади” – дурниці. Але. Я от просто переконаний, що цей термін стане мемом. І що депутатам “Слуги народу” ще будуть в обличчя кидати щось типу: “Ви заганяли людей в м’ясні бригади!”.
Це – бумеранг. Свого часу от так само шанувальники ЗЕ смерділи ротами про “свинарчуків”, про “Марченка і бронежилети”, про “мільярд Яценюка” і багато іншого. Вони так само грали на властивості українців вірити у страшилки. Тепер цю властивість українців використають проти них. Як гукнулося – так відгукнеться.
На фото: я на завданні, другий місяць під Вугледаром. Нічого? Не надто чистий? Ах, справді, я ж воював у заслуженій бригаді! І пишаюся цим. Бо бригада наша справді заслужена.
