Соціальний договір
Нарешті сформулював для себе загальні претензії, які мене дратують у випадку з цивільними. Це особисте, але, можливо, з кимось це розуміння буде в резонансі.
Ну, по-перше, саме цивільне життя і двіжи в клубах якраз не дратують. Це мирне життя, воно і повинно бути таким, щоб розслабитися можна було. В містах живуть мої родичі, друзі, близькі. Мені б не хотілося, щоби кожен день їм все нагадувало про війну, так і кукуха з часом поїхати може. Як казав мій командир ще роки тому: “Якщо там мирно та спокійно, це означає, що ми тут гарно робимо свою справу. А ми тут саме для цього”.
По-друге, ні, військовий не індульгенція, але це стадія, яку більшість здорових мужиків і хлопців повинні пройти в цей час, бо так як у держави немає своїх грошей, а є гроші платників податків, так і немає у держави інших захисників, крім її громадян. Тобто моральні чи будь-які взагалі якості не перетинаються з обовʼязками громадянина згідно Конституції. Дивимося “Обовʼязки громадянина України – ст. 431 ККУ” та вирішуємо, ви хто – громадяни чи біомаса. Індульгенція тут ні до чого, сама ця фраза – це вже маніпуляція, тому що це не право, це обовʼязок. І точно не тим, хто на себе цей обовʼязок не взяв, щось про якісь індульгенції казати.
По-третє, не кожний повинен захищати країну обовʼязково на фронті. Захист – це багатокомплексна система, яка в себе включає тилову підтримку ЗСУ, волонтерство, побудову виробництва, соціальну діяльність і виконання своїх службових обовʼязків, аби це допомагало країні в ці часи. За часів волонтерства я знаю багато людей, які щиро допомагають армії, мотивовані робити максимум до кінця війни, і вони не воюють. Маю до них щиру повагу, хоча вони і не в окопах.
Що ж тоді тебе дратує, запитаєте ви?
Симулякрія.
Коли хтось робить із себе “патріота”, яким він не являється.
Річ у тому, що світ на війні простий і живе за принципом “бритви Оккама“. Є ворог і є ти. Вбивай, або вбʼють тебе. Якщо є побратим, на якого можна покластися – тобі похер, хто перед тобою, тобі важливо, хто поруч. Якщо поруч с тобою довбойоби – ну тобі пізда. Світ спрощується до простих рішень, емоцій та розумінь. Ви всі спілкуєтесь на одні теми, вмотивовані одними ситуаціями, маєте одні бажання. Це ваше життя, іншого у вас немає, і ви вже не пам’ятаєте, як жити по-іншому. Навіть вирвавшись в мирне місто, ти замість того, щоб відпустити все та розслабитись, продовжуєш, сидячи дома на кухні, прокручувати меседжі в чатах, переписуватись із побратимами по якихось питаннях, передивлятися відео з тг-каналів і пересилати іншим, обговорювати якісь новини та задачі. Можна забрати хлопчика з війни, але війна не покине внутрішній світ хлопчика. Не зможе.
І ось перед тобою в якийсь момент зʼявляється людина, яка і є симулякром. Це може бути політик, який бреше за свою патріотичність, як він за армію, за країну і, взагалі, весь чесний, ось тільки б декларацію під час війни не подавати б.
Це може бути цивільний, який, вважаючи себе зараз директором світу, тому що в нього дорога машина, гарний бізнес, він проводить декілька днів у спортзалі, щоб мати достойну фізичну форму, друзів в МВД, в брендованому одягу, хамить тобі на ровному місці, коли ти по цивільці, хоча розуміє, що він неправий, але ти перед ним стоїш одягнений в простий одяг, з вигорілими обличчям і руками, зі змарнілим втомленим обличчям, одягнений максимально просто, і розумієш, що ти б втащив би йому зараз, і річ навіть не в тому, що людина заблокувала тобі виїзд своєю машиною, і коли ти сказав, що можна б було номер залишити, ще й нахамив, він не знає, що ти боєць, просто в цивільному одягу, що ось зараз у тобі бушують такі емоції та малюнки, що хочеться забити на все, розмазати це кісо з членом по асфальту і зі спокійним серцем попасти в руки ВСП.
Це може бути людина, яка приходить в коменти і починає тобі вказувати, де ти там, по його враженню, неправий, а він правий – “ось слухай мене, я тобі розповім як треба”. Навіщо? Мій досвід – це досвід людини, яка десятий рік, повʼязана з війною. Якщо ти не готовий стати поруч, щоб отримати схожий досвід і щось зрозуміти, то мені срати на твою думку. Слова без дій пусті, якщо ти нічого не робиш – то тебе немає. Але ж є в нас громадяни, які перефразували басню Крилова “Ах, Мосько! Знать, вона сильна, бо гавкає на Слона” в фразу “Ах, людино! Знать, вона патріотична, раз повчає всіх по темах мови, політики, свого правильного вибору, неправильних рішень інших, і все це абсолютно нічого не роблячи”.
Симулякри. Люди, яких в цій війні немає. Ти є, а їх немає. А те, що вони симулякри, ти розумієш швидко, бо просто звик жити в суспільстві простих людей з підвищеним відчуттям справедливості. Бо для вас є вища відповідальність – це смерть. І біль від загибелі близьких. Це гартує тебе в тій системі координат, яку людина, яка це не пройшла, ніколи не зрозуміє.
Але симулякр цього ніколи не зрозуміє. Він буде впевнено намагатися через рекламу та дорогий продакшн доносити, що він справжній патріот, не розуміючи, яку зустрічну лють викликає його старання.
Симулякр буде вважати в конфлікті з тобою, що він тримає світ на гачку, і тому має право бути вищим за тебе.
Симулякр буде намагатися тобі донести, що він теж має право, що він такий же, як ти, він знає, як ти, він має право на слово, він не гірший, він насправді тобі допомогти хоче… але тільки дистанційно та усно.
І ось це дратує. Людину, яка пройшла війну, з її специфічним досвідом (а він у кожного різний і по-різному травматичний), з її проблемами та життєвою ситуацією не треба вчити. Не треба вказувати, як жити. Не треба розповідати, як треба щось робити.
Їй треба просто подякувати за службу, і нехай собі йде по справах. Фраза “Thank You for Your Service” на адресу американських ветеранів є для мене квінтесенцією цього поста, вона геніальна сама по собі. Ти воював за мене? Я не буду тобі брехати, я не буду намагатись отримати твій голос на виборах, я не буду с тобою конфліктувати, я не буду тобі вказувати, я не буду намагатися тебе зрозуміти. Це і є взаємна повага, яка повинна стати соціальним договором. Не треба симулякрії, вона ріже око зразу, вона вибішує і заставляє задуматись, чи вартувало воно все заради цього моменту.
Thank You for Your Service, хлопче, йди з Богом.
Можливо, колись наше суспільство дійде до цієї простої думки.
