Ієрархія цілей і визнання
Ціль життя можна уявити у вигляді кола, яке починається з особистості та закінчується Всесвітом. Ми обираємо ціллю життя щось на шляху між собою і Всесвітом або лише щось своє особисте. Коли ми обираємо власну родину (діти, батьки, сибси) чи навіть родину трохи в більших масштабах, то для абсолютної більшості це визнається нормою. Однак, це лише слідування інстинкту – служіння нашому егоїстичному гену.
Вибір чогось за межею родини, але не далі держави, в голос схвалюється, а не на загал викликає в багатьох насмішку. Шила в мішку не сховаєш. «Молодець, що пішов добровольцем воювати. Герою слава!», – говорять в голос. «От дурне, не міг закосити чи відмазатися», – перешіптуються на кухні. Часом слідування інтересам за межами своєї родини викликає підозру: «Вислужується, скотиняка».
Однак, коли ми скеровуємо свої цілі на соціальні групи, до яких належимо, то це лише наслідок довготривалого тиску референтної групи. Це також можна назвати вихованням або соціальністю. Не останню роль в цьому грає рівень окситоцину в крові та виховні вектори (виховання альтруїзму, колективізму, патріотизму, егоїзму тощо).
Чи можна вважати щирістю, навіяне нам хімічним складом наших внутрішніх рідин чи нашими інстинктами? Це буде залежати від того, як ми визначаємо поняття «щирість». Хтось вважає щирим те, що відбувається без попереднього обміркування, хтось навпаки. Для мене щирим є те, яке в зовнішніх проявах не суперечить внутрішнім мотивам. Наприклад, вкрав їжу, бо хочу їсти. Якщо людина не плете гарманів про соціальну справедливість чи нещасну долю, а визнає, що її мотивом є просте бажання їжі і небажання (невміння, нездатність) шукати іншого варіанту її отримання, то це щирість. Щирість не робить людину «доброю» чи «злою» загалом. Щирість – це аналітична характеристика, яка вказує на доступність персони для оцінки. Тож для того, хто хоче бачити інших людей, а не їхні маски, щирість є «добром». Однак, «добром», яке не компенсує чи не виправдовує інше «зло».
А як щодо ще вищих щаблів ієрархії цілей? Синхронізація своїх цілей із цілями людства – це рідкісне явище. Людство, як ціле, не діє на нас напряму. «Загальнолюдські цінності» не більше як декларація. Цінності для нас формує коло нашого спілкування, та його частина, яка є нашою референтною групою. Вони можуть співпадати з формалізованими «загальнолюдськими», а можуть і не співпадати. Щирість тих, хто вважає себе послідовником цілей людства, викликає сумніви. Це не може бути поривом, заснованим на неусвідомлених мотивах. Це може бути лише усвідомлене рішення, захищене від тиску референтної групи, навіть якщо це група глобалістів/антиглобалістів, космополітів чи громадських природоохоронців.
Те саме, коли ми в центр наших цілей життя ставимо щось надлюдське – біосферу чи Бога. Такий вибір – це, частіше, наслідок тиску нашого мікросоціуму, а не усвідомлене рішення. Бажання бути частиною релігійної громади чи релігійної родини, так як і отримати схвалення від компанії природоохоронців, ось провідний мотив тих хто декларує любов до Бога чи Природи.
Коли ти обираєш інтереси свого мікросоціуму вище за інтереси родини, то родина образиться; коли ти обираєш інтереси нації вище інтересів мікросоціуму, то мікросоціум образиться; коли ти обираєш людство чи щось ще більше, образяться усі, хто тебе знає; коли ти обираєш себе, то образяться усі і навіть те, чому не властиво ображатися за його природою; коли ти обираєш Всесвіт, то крім усіх, ще й сам на себе образишся. Та чи варто звертати увагу на образи? Ми соціальні мавпи – ми так живемо. А якщо піднятися над мавпою?..
Замість того, щоб обирати щось проміжне перед собою, можна просто обернутися і обрати те, що об’єднує тебе зі Всесвітом. У такому разі ти попив водички заради Всесвіту, попісяв заради Всесвіту, зайнявся діловодством заради Всесвіту, зробив пару росіян «хорошими» заради Всесвіту, написав допис заради Всесвіту… Головне, бути присутнім у тому, що робиш, і бачити кінцеву мету.
