Санкції на часі. 08.07.2023
Московитів на дно!
Україну – в НАТО!
Заява Джозефа Байдена в інтерв’ю CNN дещо привідкриває завісу таємності над результатами майбутнього саміту НАТО для України.
“Україна не готова до членства в НАТО зараз, у розпал війни. Серед членів Альянсу немає одностайності щодо прийняття України в НАТО зараз. Але Україні потрібно запропонувати раціональний шлях кваліфікації для вступу до НАТО. А поки Україна не в НАТО, США нададуть їй такі гарантії безпеки, як Ізраїлю”,- сказав президент США.
Як ми говорили раніше, самміт НАТО має дати Україні відповідь на два питання:
1. Яким саме чином вона вступить до НАТО, і
2. Як саме союзники гарантуватимуть її безпеку / допомагатимуть її обороні на час до вступу.
Із заяви Байдена випливає, що відповідь на перше питання – це перелік “кваліфікацій” (умов), а на друге – так званий “ізраїльський сценарій”.
Обидві відповіді потребують обговорення.
Щодо умов вступу до НАТО. Для України це питання не просто вирішене – воно вписане в Конституцію у лютому 2019 як обов’язок топ-посадовців держави.
Заява про “кваліфікації” означає, що союзники вирішили піти успішно випробуваним на безвізі шляхом. Визначається скінченний (!) перелік вимог, і після їх виконання запускається механізм вступу. Коли закінчиться “активна фаза” війни.
Під час здобуття безвізу таких умов було 144: від запровадження паспортів із біометричними даними до електронних декларацій для чиновників і політиків.
Україна зацікавлена, щоб і цього разу умови були сформульовані максимально конкретно. Бо досвід “7 пунктів фон дер Ляєн” щодо початку переговорів про вступ до ЄС показує: загальність формулювань веде до різночитань. Влада вже не раз звітувала про виконання усіх семи пунктів, а європейці готові зарахувати заледве два – і мають на то підстави.
Конкретність пунктів допоможе владі подолати спокуси воєнного і післявоєнного часу. Адже так хотілося б декому подовжити марафон, тримати незалежні телеканали в резервації, використовувати суди на власний розсуд, керувати правоохоронцями з офісу президента, цькувати опозицію, коли вона не може відповісти…
Усього цього треба буде позбутися. Бо “в НАТО вступають не армії, а країни” – це треба вивісити перед столом кожного посадовця в Україні. Обов’язок кожного посадовця перед кожним Воїном – щоб Держава була гідна своєї Армії.
Ця сама логіка має працювати і у рамках “ізраїльського” сценарію гарантій безпеки для України. Він означає, по суті, продовження надання Україні зброї, технологій і економічної допомоги мірою потреби.
Тут так само, як і з умовами вступу, питання в деталях.
Складність такого сценарію в тому, що він залежить від майстерності України в його використанні. Тому, що опанував Ізраїль, доведеться навчитись українській владі. І нинішній, і наступній.
Перш за все – реальній єдності у формулюванні і реалізації задач безпеки і оборони. Залучення усіх українських політичних сил, експертів, громадянського суспільства. “Роботи вистачить усім”: і сформулювати потребу, і донести її до союзників, і якнайкраще використати отриману допомогу в Україні. Той, хто спогорда відштовхує допомогу через нелюбов до певних прізвищ, шкодить країні.
Друге – абсолютна і безумовна прозорість усіх процедур залучення і використання як допомоги, так і внутрішніх ресурсів. Ніяких винятків із “ПроЗорро” для закупівель, у тому числі оборонних. “Косплей” радянських фільмів із вигуками “савєршенно сєкрєтно!” має відійти у минуле. А для справді критичних закритих закупівель є процедури парламентського контролю, перехресного нагляду спеціальних служб.
Третє – не за значенням, а за порядком викладення – зміна логіки ставлення до власної економіки. Це – не “гусак, якого треба общипувати”. Це – творець могутності України.
Має бути запроваджена чітка формула оцінки змін у законодавстві:
– Податкові, митні чи адміністративні процедури спрощуються чи ускладнюються?
– Регулювання стає прогнозованим?
– Вкладати інвестиції стає легше, безпечніше і надійніше?
Якщо відповідь на ці питання “Так?”- проект проходить. “Ні?”- до смітника.
Ми в Європейська Солідарність саме так формуємо позицію щодо фінансово-економічних проектів. Ця проста формула мала б стати на озброєння в цілому в країні.
Нам не обійтися без інвестицій, імпорту технологій, спільних проектів і виробництв. Тут перед нами досвід Ізраїлю, Південної Кореї, Туреччини та наших сусідів у Центральній Європі, як використати співпрацю на користь країні.
Пропонований нам шлях – не найлегший. Але треба відзначити: успіх на ньому щонайбільше залежить від нас.
* * *
“І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя”.
Ці рядки Лесі Українки часто наводять для ілюстрації розпачу від втрачених Україною шансів. Цього разу шанс на успіх величезний. У Ізраїлю вийшло свій шанс реалізувати. І наш обов’язок скористатись таки своїм.
І далі ж буде.
