Ненавчений солдат не воює. Він гине

У мене є мрія. Якщо доживу, обов’язково розповім, які люди причетні до того, що бойова підготовка була або вкрай незадовільна, або відсутня як клас. З прізвищами. З посадами. Від “інструкторів” до генералів. З переліком їх “досягнень”. З кількістю людей, яких вони формально “навчили”. І, мабуть-таки, з заявами в ДБР. Бо для багатьох не доходить, що ненавчений солдат не воює. Він гине. Назавжди. І тільки питання часу, коли не буде кого присилати на його місце.

Поважні пани з командувань та головних управлінь так люблять рахувати та економити кошти на навчанні, що забувають за те, що кожна цифра – то живі люди. Чийсь батько, син, наречений, чоловік. А ще вони не думають, що кожен загиблий та поранений через ненавченість зразу в десятки разів нівелює їх економію. Бо лікування, відшкодування, пенсії. А головне – люди. Вбитих не повернути. Але їм на то начхати.

Зараз формується багато нових навчальних підрозділів. Вони, за задумом вищого командування, формуються під задачу. Для ефективного вирішення тимчасової задачі. Зараз ця задача – підготовка піхоти та молодших командирів. Без матбази, без умов. Практично в польових умовах із лайна та палок зробити полігони, тактополя і за стислий термін навчити максимально якісно. І, за задумом головнокомандувача, всі верхні штаби повинні працювати на цю мету. Тобто треба не шукати та казати, як не правильно за паперами мирного часу, а знайти спосіб, щоб все це працювало. Оце, за задумкою керівництва армією, і є організація та забезпечення навчального процесу під час воєнного стану. Зробити все, щоб люди тільки навчались та займались. А штаби прибрали всі перешкоди та бюрократію. Щоб все працювало, як годинник, виключно для виконання цієї задачі. А не академічно вірно, як “пише книжка”.

Але на ділі все інакше. Бо починають рулити професійні бюрократи та кар’єристи. І всі (або майже всі) навчальні підрозділи формуються від складного до простого. Наприклад, у перші дні формування навчальних частин прямо дивом знаходяться люди на всі керівні посади. Всі посади полковників-підполковників забиваються за пару днів. Потім навіть на майорські посади багато бажаючих полковників. І вони починають здійснювати загальне керівництво. Наради, планування та різні розумні речі, які немає кому робити. Бо немає матбази, немає з чого. А вже на рівні рот, а тим більше на рівні командирів взводів, фахових людей немає. І зовсім немає на посадах інструкторів і циклових викладачів. Але вже є керівництво, яке душать за результат з гори, і тому це керівництво масово забиває штатку зовсім лівими людьми. Починають панічно сертифікувати на інструкторів людей, які просто не спроможні навчати. В сертифікації, з якою ми стикнулися, теж є дивні дива. Але про те я напишу пізніше.

А коли вже з самого початку набрали полковників та підполковників, трохи збивають середню ланку. З родичів, знайомих, друзів. А внизу, “в полі” працювати ще нема кому. Але управління персоналом вже нарізає задачі по навчанню людей. Бо штат вже заповнений до певної кількості. Персональщикам відомий тільки процент. А в проценті не видно, що там немає кому саме навчати. Одні директора та управлінці. Тому все починає працювати на папері. Присилають людей на навчання, вчити нема кому, люди просто тупо сидять, їм дають вчити устав або під виглядом навчання займаються сатанізмом. Але по паперах все добре, бо “середня” ланка набрана. Всі писарчуки на заповнення журналів є. Навіть майбутніх інструкторів замість навчання відправляють заповнювати різні картки та папери. Тому по паперах все добре. Всі журнали заповнені. А люди сидять. Вчать устав. Інколи хтось щось їм розповідає з того, що ніколи не знадобиться.

Коли підіймається якийсь галас, приїздить поважне керівництво і привозить із собою ще кілька полковників, задача яких знайти та описати недоліки. Вони не вміють вирішувати питання, вони вміють шукати недоліки. Хоча ці недоліки відомі всім. Просто немає ресурсів для їх усування. Але велике начальство вміє тільки в недоліки та проценти.

Самі по собі навчальні частини та штатні полігони, на яких роками або десятиріччями керують одні й ті ж кадрові “освітяни” – то як самураї. Нема цілі, тільки шлях. Вони живуть за умовами мирного часу, і для них немає війни. Вони всі впевнені, що ніколи не опиняться в окопах. Їм на все плювати. В них немає чіткої цілі, а саме головне, немає відповідальності. Вона якби є, але чисто формальна. І вони вміють її уникати. Вони підроблять документи про заняття, бо чиновникам із бойової підготовки головне, щоб було все на паперах. Якщо зайде якась корова на полігон, та припиняють стрільбу, то це заняття вважається проведеним. Бо строки ніхто перенести не дасть. Це освітянство в найгірших проявах. Для “професійних” інструкторів та викладачів це самий кайф, коли з якихось причин немає занять. Корови, ракети, ще якась херня. Вони ніколи не намагаються наздогнати. Бо тоді прийдеться пояснювати, як та корова туди попала. А бойова підготовка та управління персоналом живе своїм життям. Є певні норми на об’єми людей, які можна навчити при повному штаті. І вони планують саме по цих нормах. Їм насрати, що наказом головнокомандувача особовий склад розосереджений по 20-30 душ. І що все навантаження на логістику виростає.

Ми пішли повністю протилежним шляхом. Від простого до складного. Ми взяли бійців, які мали бойовий досвід, але не мали знань. Навчили їх на сержантів. Потім вони поїхали у війська і усвідомили себе в ролі сержантів. Потім кращих, хто розкрив інструкторські чакри, ми знову взяли на навчання і дали їм адаптований курс для інструкторів. Під час цього курсу вони разом з фаховими інструкторами навчали в якості стажерів майбутніх сержантів. А потім вони повернулися в іншу локацію і певний час давали базовий рівень бійцям під наглядом викладачів. Вони самі роблять те, що вимагають від навчаємих. Вони самі є демогрупою. Вони показують, роблять разом із бійцями та через повторюваність закріплюють матеріали. Вони бачать всі помилки, які роблять люди, і вміють їх виправити.

І коли в нас була певна кількість готових інструкторів, я пішов до головнокомандувача і сказав, що ми, крім командирів піхотних відділень та інструкторів базового рівня, можемо якісно готувати піхоту. Ми не хочемо влазити в якісь нетрі. Ми готуємо піхоту. Бо основне навантаження на піхоту. Основні втрати у піхоти. Бо навчений піхотинець – це живий піхотинець. І єдине що ми зараз хочемо – це якісно підготувати як можна більше піхоти. Тільки головне слово ЯКІСНО. А після нього йде ПІДГОТУВАТИ.

Наприклад, в одному «проклятому місці» інструктору базового рівня після місяця імітації навчання дають сертифікат, що він інструктор, а потім він повинен пройти фахову підготовку. А якщо не зможе? Ну от якщо він не може стріляти? Або в нього є фізичні обмеження для того, щоб бути тактиком. Він навіть зможе розповісти. Але показати не зможе.

Ми працюємо на результат. Максимально ефективна підготовка в відведені терміни. Це не буде назавжди. Ми трохи закриваємо очі на умовності, бо, якщо все робити за паперами “мирного часу”, не буде нічого. І ми розуміємо, що через певний час задача зміниться, і всі ті люди, які задіяні в процесах навчання зараз, отримають інші задачі.

А от бюрократи та формалісти цього розуміти не хочуть. Вони роблять як назавжди. Бо це посадові оклади, це звання, це можливість пристроїти кілька друзів, однокашників. І що через це в окопи йдуть погано навчені люди, їм якось все одно. Бо їм важливо взяти під козирок і дати гарну цифру. А що там на землі робиться насправді, то плювати.

А ще вони впевнені, що їм це минеться. Бо вони завжди так робили, і все було добре. Не минеться. Бо вже ніяких нервів не вистачає на них.

На фото: Черговий випуск командирів піхотних відділень. Фото автора.