Українське мистецтво виживання
Потрапити в “Сільпо” акурат між двома тривогами й успішно все купити – done. Це вже така збудована на інтуїції еквілібристика, одвічний навик підлаштовуватися під ситуацію. Гомо постсовєтікус у плані здатності до виживання стоїть на плечах велетнів, для яких воно було головною професією.
Якщо оцінити життєписи всіх моїх родичів, які померли своєю смертю – ближчих і дальших – з точки зору вміння виживати у скруті і повному пеклі (Перша світова, жовтневий переворот, Перші Національно-визвольні змагання, Голодомор, сталінські репресії, німецька окупація, знову голод, знову сталінські репресії), то сухим залишком їхнього життя буде всього лише виживання, тобто продовження роду.
Я пишу “всього лише” з певною іронією. Бо це складна і софістикована наука, в якій було місце всьому – і героїзму, і гнилим компромісам із реальністю, і ескапізму, і тихому саботажу, і поміркованому дисидентству, і вічній дулі в кишені, і ресентименту, і дволикості, і постійній самоцензурі, і страху, страху, страху…
Озираючись на історію моєї родини у ХХ столітті, я дедалі більше переконуюся в тому, що саме ці жінки зубами нас винесли, як цуценят з вогню. Жіноча порода старого гарту, довгожительки, старі сеньйори, навколо яких будувалося життя і яких цілком поглинула одна проста функція – продовжити рід. Саме вони є істинними джерелами нашої сьогоднішньої сили і нашого опору.
І от найбільшим дивом у житті я вважаю те, що мені пощастило застати людей, народжених ще в ХІХ столітті. Людей, які пам’ятали інше, несовєтське життя – царське або цісарське. Море крові 1914-1953 років розірвало зв’язок з історією, але ці люди до 1980-х років пронесли печать інакшости, свою стару породу, яка допомогла їм вижити в найзапеклішому пеклі світової історії. І це було надважливо для нас усіх – вони пам’ятали яку-не-яку альтернативу, можливість іншого, несовєтського життя.
Образами мого роду є мої дві прабабусі, яких я пам’ятаю дуже добре. Обидві звідти. Прадідусів не пам’ятаю, бо ніхто з них не дожив до мого народження. А от дві (з чотирьох) прабабусі – Текля і Юзефа – завжди були інстанціями, на яких трималася сила роду. До них апелювали навіть після смерті, як до ікон, бо вони в якомусь сенсі були святими ще за життя. Завдяки їм я тут. І всі мої родичі в других і третіх, які нині живуть, теж завдяки їм вижили і народили дітей.
Це ті, що народилися в родинах, де з 10-12 дітей виживали 3-4.
Це ті, що на власні очі бачили загибель (точніше, вбивство) українського села, добряче потрощеного війнами ХІХ століття і знесиленого панщиною, але все ж таки живого.
Це ті, що ховали у братських могилах своїх родичів і сусідів у Голод, а потім решту життя сором’язливо відводили очі від тих могил, бо добре знали, що це насправді вони там мали лежати. До могил, до речі, неоплаканих і в наступних поколіннях майже забутих. Вони жили з почуттям провини, бо вижили, бо їх теж не мало бути.
Це ті, що залишилися сам-на-сам з совєтським колгоспом і тавром “дружини ворога народу”.
Це ті, що навіть німецьку окупацію згадували як кількарічне полегшення (!) в безнастанному совєтському терорі.
Це ті, що не мали паспортів до середини сімдесятих і не мали права навіть поселитися в совєтському готелі столиці УРСР.
Це ті, що берегли родинні реліквії – фото родини за кілька років до вбивства єдиного годувальника, єдине фото чоловіка, єдиний лист від чоловіка – і були ходячими резервуарами пам’яті.
Якщо євреї – люди Книги. То для нас такими Книгами були прабабусі. Вони тримали нам небо, як сьогодні ЗСУ. Думаю, там, на небесах, вони далі підтримують нас і дають нам сили. Важливо це пам’ятати. Текля і Юзефа. Я пам’ятаю.
Ілюстрація: Львівська художниця Оксана Драчковська, фіналістка Болонської виставки ілюстраторів 2021 року
