Надбання нації

Женщины, сегодня про вас. Ласково не будет. Сорян.

Никогда вас не понимала. Нет, я не тосковала по пенису, не хотела быть мальчиком, но я никогда не понимала вас.

Вы мне казались слишком поверхностными, слишком вычурными, слишком излишними. Слишком слишком. Мне хватало ума понять, что это мои проблемы, а не ваши, но у меня почти никогда не было нужды в общении с себе подобными, чересчур НЕ подобными вы казались в миру, в обыденности, с вашими ногтями, ресницами, губами, луи виттонами. Дурацкими казались, если честно.

Сейчас не так.

Начиная с девочки на Порше, которая привезла лечить бродячую ворону, и заканчивая девочкой, у которой отклеилась ресница, но она продолжает тягать коробки с гуманитаркой, а вечером пойдет и приклеит новую ресницу, шоб красиво.

Начиная с девочки со Стугной, и заканчивая девочкой со списком переселенцев.

Начиная с девочки “нужен сухой борщ”, и заканчивая девочкой “у меня есть 100 грн, я их отдам на ЗСУ”.

Каждая из вас – пропасть. Прожует, проглотит и не заметит.
Каждая из вас – космос. Приклеивая отпавшие ресницы, вы одновременно решаете проблемы мужа, сына, бизнеса и какого-то там батальона, патамушта “хлопцям треба”.
Каждая из вас – зам. по тылу.
Каждая из вас – стена.

Мы не замужем, ми дружини, дружинники, блд. Даже та, которая “часики тикают”, а она всё еще никак, она знает, где и что делать, чтоб нормально было.

Еду в машине, мелькают силуэты деревьев, светит луна, пронзительная как зубная боль, неизбежная как карма. Мелькают люди: кто-то мимо, кто-то долго рядом, кто-то с тобой вместе скачет по колдоёбинам 10 лет, набил себе те же синяки на сраке, нажрался той же соли.

И не надо мне борьбы за права, гендерных квот, ничего не надо.

Те женщины, которые могут, они сами возьмут.
Сломают танк и вытащат с поля.
Соберут бабла на снарягу и воспитают детей.

Украинские женщины – совершенно отдельное достояние, дикие, страшные, непредсказуемые и неконтролируемые. Но они всегда сделают, нормально шоб было. А потом пойдут приклеивать ресницы.

Знаєте, любі френди, щось не доберу, чому знову виринув срач на “восьмомарта”. Здавалося б, все вже з’ясували за минулі роки, та й ситуація якось не сприяє…

Ну добре, давайте знову проговоримо. Мабуть, совіцький “восьмомарт” – найнісенітніший з невеликого переліку визнаних совіцьких свят. Чому? Ну бо де боротьба жінок за рівні права, а де квіти, галантність і тому подібне старосвітське звеличання жінки? Тут вже або-або. Ну а поверх цієї сумнівної й протирічної основи грубим шаром накладалися совіцькі спотворені казьонщиною соціальні практики – всі ці огидні обязи у вигляді квітів в школу, дарування тюльпанчика жінкам на роботі, а також ужасно ліцемірне у хатньому вжитку: один день на рік, коли готує-прибирає-миє посуд чоловіча частина родини.

Звісно, я розумію, чому так сталося. Совок наполегливо намагався забетонувати офіціозом все приватне життя людей. Всі свята, за винятком новорічних, були насичені ідеологічно-державницьким змістом. Винищив чи підмінив своїми всі сезонні свята, що символізують для людей оберти річного кола.

Ну але людське – воно ж як травичка, що проростає крізь бетон. От і вирісла крізь ідеологічну тлущу отака, хирлява й спотворена. Совіцький обиватель не хотів перейматися боротьбою жінок в усьому світі, а хотів квіти, компліменти, трохи людської радості. А позаяк суспільство все ж таки було хворе, так і утворився заразом огидний ритуал привітань на роботі, в школі тощо.

Тому совіцький “восьмомарт” викликає в мене змішані почуття – і огидно, і зворушливо.

(Принагідно мушу здійснити й камінґ-аут: я люблю квіти, і самі по собі, і коли мені дарують теж люблю). А також думаю, що звичай дарувати квіти після довгої занудної зими – це гут, таке собі звеличання весни, на кшталт мартишорів отих. Заразом кольоровий авітаміноз полікувати.

Але! Абсолютно не розумію, чому це треба робити на день, присвячений феміністичному руху. Це якось навіть обурливо, ці несумісні змісти в одному святі просто анігілюють.

Ну і зовсім вже не зрозуміло, з якого доброго дива це має бути вихідний.

Ну але що вже тепер поробиш, совіти лишили нам купу скалічених соціальних практик. Ясна річ, що цей мотлох треба потроху розгрібати. Але за можливістю – без срачів. Ну самі подумайте, нам і так непереливки. Нормально сказати: я святкую\я не святкую, нормально навіть пояснити, чому. Ненормально – насичувати ці пояснення пасивною агресією. Ну і не дуже нормально в примусово-наказовому порядку вдиратися в приватне емоційне життя людей. Ну вітає у вас в стрічці якийсь френд-олдскул – то хай собі.

Не переймайтеся, совіцьке або відпаде, або трансформується в щось прийнятніше мірою того, як оздоровлюється суспільна тканина.

Ілюстрація: Нікіта Тітов