«Підпишіть петицію…»
Якийсь листок у файлику абсолютно безпардонно підсунули до моєї кави, і я почув стандартне “Прошу…”.
Мені це миттю нагадало приміські електрички Парижа, де тобі так само, зануреному у свої думки, волоцюги і жебраки тицяють папірець, а там написана, звісно, жаліслива історія та прохання подати 1 євро.
Я глянув на Влада, якийй сидів навпроти, а тоді майже інстинктивно захитав головою і підняв руку у заперечуючому жесті, навіть не дивлячись на власника листка.
“… підпишіть петицію, щоб моєму синові присвоїли звання Героя України…”, – долунала до мене решта фрази.
Лише тоді я підвів очі на людину, що втрутилася в нашу важливу розмову тет-а-тет, і побачив охайно вдягнену жінку.
“Він воював і загинув”, – було продовжила вона, але на останньому слові її голос обірвався, наче тріснула десь в матрасі іржава пружина.
Я дивився їй в очі, вона дивилася на мене.
А тоді заплакала. Заплакала так, як плачуть люди, котрі вчергове переживають ними вимовлене слово “загинув” стосовно рідної людини. Ніби саме в цей момент вона помирає знову. І ще раз. Раз за разом.
Я опустив очі долу і почав намагатися читати петицію.
Літери стрибали по рядках, слова плуталися між собою, я ніяк не міг сконцентруватися.
Одночасно до мене доносилися уривки фраз про “дві (три?) вищі освіти”, “пішов воювати”, “прикривав кулеметника”, “куля снайпера потрапила в шию”.
Вона говорила і говорила, а потім почала питати “нащо я його відпустила?”, “за що він загинув?” і ще множину інших запитань, на які будь-яка відповідь звучала б із моїх вуст максимально недолуго.
Я закрив долонями обличчя. Просто закрив. Влад намагався з нею говорити, а я сидів і розумів, як мені потрібна Оксана… Та Оксана, яка мені годинами розповідала про свого загиблого чоловіка – нашого Вову Гунька. Яка потім поїхала з Києва в нікуди. А потім, як Фенікс, створила спільноту дружин полеглих Героїв*.
Скільки та жінка нам розповідала про свого сина? Про його майбутнє весілля… Про ремонт у квартирі, і як вони разом вішали штори… Десять хвилин? Тридцять? Годину?
Я не знаю. Але коли я прийшов додому, я написав Оксані Боркун. І спитав, чи є спільноти для мам полеглих Героїв.
Оксана мені скинула посилання на приватну групу Родин Героїв Янголів, де рідні загиблих бійців можуть знайти психологічну та юридичну підтримку.
Ось пост про цю ініціативу від співорганізаторки групи Tetianka Vatsenko-Bondareva.
Тож, якщо Ви знаєте, кому ця спільнота потрібна, – покажіть.
А петиція тієї жінки про її сина Олексія Бездольного – тут.
Мій пост про закриту спільноту для дружин полеглих Героїв – тут.
А от є ще фонд Мрія від Julia Paevska.
Росіяни навіть не уявляють, що вони накоїли. І чому вони вже є навіки проклятими.
Майте гарний тихий вечір.
