Хроніки третьої світової

Якщо хтось із нас вважає, що ми воюємо в локальному військовому конфлікті, то він помиляється. Якщо це стверджує хтось за межами України чи Росії, то він є або дурбеликом, або негідником. Якщо це іде з вуст представника влади, то останнє означення підходить йому більше.

У світових війнах не буває по-справжньому нейтральних держав. Є держави з різним ступенем залучення у війну. Тож ми маємо свою коаліцію, а росіяни свою. І тут мова не лише про Іран та Білорусь. Тут і Китай, і КНДР, і Угорщина… А ще в окремих країнах є досить потужні частини політикуму, які стоять на боці Росії. Це і трампісти в США, і «Freiheitliche Partei Österreichs» в Австрії, і багато інших. Їхні заклики до примирення та нейтралітету – пряма гра на стороні Росії. І ось чому.

Коли грабіжник вламується в чийсь будинок, з точки зору логіки співжиття та етики, подавати патрони тим, хто захищає своє житло, не одне і те ж, що подавати патрони грабіжнику. Це етика. Тож заява Фу Цуна, що оскільки Захід допомагає одній стороні конфлікту, то нехай не забороняє нам допомагати іншій, є типовим комуняцьким аморальним лайном. До речі, не думаймо, що лише в нас повно політиків, які не будують планів для свої держави на довгі роки, а лише мріють нашвидкуруч хапанути бабла, і потім хоч потоп. Політика Орбана є чудовою цьому ілюстрацією. Якщо у сусіда горить хата, то потрібно подавати воду, щоб швидше погасили, а не стояти посеред вулиці і казати «нас втягують в небезпечну справу».

Однак, це лірика. Зараз російська міжнародна коаліція в надії на втому західного і нашого суспільства від війни та падіння світової економіки, спричиненого нею, розпочинає дипломатичну контратаку. Вона побудована на двох очевидних речах.

З одного боку, активізація псевдомиротворців, а з іншого боку, прямий шантаж. Переговори Сіярто у Мінську про мир в Україні – це одна з політично-дипломатичних атак. Це дійство можна порівняти хіба що з тим, як Молотов і Ріббентроп у серпні 1939 року домовлялися про мир у Польщі у вересні цього ж року. Для тих, хто не в темі, Орбан минулого року надіявся вирішити «закарпатське питання» ще до весни із російською допомогою. Він точно знав про плановані темпи наступу росіян і підвів свої війська до наших кордонів. Вже потім, коли в росіян за «чотири дні» нічого не вийшло, він виправдовував це хвилюванням через ймовірну навалу біженців. До речі, якби у росіян вийшло, то він далі намагався б вирішити питання «несправедливого» Тріанонського договору. Тобто вирішити словацьке, румунське, словенське і хорватське питання. Наївний. Росії не потрібна «Велика Угорщина». Їй навіть мало відновлення контролю на колишнім «Варшавським договором». Вона, як і Сталін в перемовинах із Гітлером влітку 1940 року, прагне світового панування з перетворенням усієї планети на московську гниль.

Усіляка тоталітарна диктатура рано чи пізно перетворюється на ревізіоніський імперіалізм, а потім на світовий. Орбан, Ердоган, Сі, Кім, Мадуро, Кастро, усі без винятку росіяни – усі стоять на цьому шляху. Згадаймо для прикладу угандійського диктатора Іді Аміна – «Підкорювача Британської імперії» і «короля Шотландії». Тоталітарні диктатори завжди співпрацюватимуть між собою, аж поки їхні інтереси не перетнуться. Саме тому усі диктатори світу та політики, схильні до популістичного тоталітаризму, в більшій чи меншій мірі підтримуватимуть Росію в цій війні. Навіть продаючи нам зброю (business is business), на дипломатичному фронті вони виступатимуть на боці наших ворогів.

Китай дуже хоче перемоги Росії. Він би міг спокійно косити бабло, безмірно збагачуючи олігархів, партогеносе та простих громадян. Однак, Китай – це тоталітарна система. Останній з’їзд КПК це чудово підтвердив. Тоталітарна система природно переростає в агресивний імперіалізм. Китай мав або будувати жирнючу (в доброму смислі слова) ліберальну демократію, або повертатися до типового комуняцького тоталітаризму і готуватися до імперіалістичних загарбницьких воєн із сусідами. Тому зараз Китай грається в шантаж. Спочатку заява Фу Цуна про їхнє право надавати Росії військову підтримку. Потім «мирний план», який насправді є ультиматумом, переданий Україні. Потім анонс поїздки Сі Цзяньпіна в Москву. Це погрози Заходу, що війна з китайською підтримкою затягнеться, а, може, й зверне на користь Росії. Ми вже «взуваємо» другу армію світу, чи допоможе їй допомога третьої?.. Китай зараз втрачає через війну та антиросійські санкції шалені кошти, і комуняцька диктатура захиталася. Тож вони хочуть, щоб Росія вийшла з цієї фази війни частково переможцем, залишила за собою контроль над окупованими територіями і отримала час на відновлення агресії. Це легітимізує їхні дії щодо «втрачених територій»: Бірма, Лаос, В’єтнам, Непал, Бутан, північ Індії, Таїланд, Малайзія, Сінгапур, Корея, острови Рюкю, 300 островів Південно-Китайського, Східно-Китайського і Жовтого морів, Киргизстан, Південний Казахстан, афганська провінція Бадахшан, Монголія, Забайкалля і південь Далекого Сходу до Охотська.

Колаж: РБК-Україна