BBC: Чому Україна пропустила армію РФ з Криму в лютому 2022 року

Абдужаліл Абдурасулов, ВВС

Один із найбільших провалів оборони України на початку російського вторгнення був, безумовно, в Херсонській області.

Чонгарська протока і вузький перешийок, що з’єднує Кримський півострів з материковою частиною, вважали практично непереборними перешкодами при вмілій організації оборони. А мережа зрошувальних каналів, що тягнеться всією областю, перетворювалася на природні перешкоди для просування військової техніки.

Військові та експерти вважали, що Україна встигне підготувати оборону ключових міст на півдні країни до того моменту, коли супротивник встигне дістатися до них.

Але мости через Чонгар та канали не були підірвані. І рано-вранці 24 лютого російські війська змогли спокійно, не зустрічаючи особливих перешкод, переїхати адміністративний кордон з Кримом і автомобільними трасами зробити блискавичний кидок.

Російські підрозділи проїхали понад 100 км буквально за кілька годин та взяли під контроль Нову Каховку. До опівдня вони були біля Антонівського мосту на підході до Херсона. За кілька днів вони захопили територію, більшу за Швейцарію.

Як російські війська змогли фактично безперешкодно перейти через межу із Кримом? Як вони змогли захопити величезну територію на Херсонщині за лічені години? І за рахунок чого Україні вдалося зрештою зірвати плани бліцкригу на півдні?

Щоб спробувати знайти відповіді на ці питання та розібратися у подіях початку повномасштабного вторгнення Росії на півдні України, кореспондент ВВС Абдужаліл Абдурасулов поговорив із військовими Збройних Сил України, бійцями Територіальної оборони, з політиками та активістами.

На вторгнення чекали 22 лютого

22 лютого о 19:15 Олексію Данілову, секретареві Ради національно безпеки та оборони (РНБО) України передають червону папку із секретною інформацією. У ній ішлося, що життю президента загрожує небезпека. Відповідно до протоколу, він поінформував президента, прем’єр-міністра та голів силових структур.

Але навіть тоді керівництво країни не оголосило воєнний стан і не розпочало загальну мобілізацію. Коли наприкінці 2021 року лідери західних країн заявляли про те, що Росія накопичує свої війська біля кордону з Україною та планує повномасштабне вторгнення, влада країни закликала не піддаватися “маніпуляціям” і зберігати спокій.

Однак Олексій Данілов в інтерв’ю ВВС заявив, що найвище керівництво країни детально знало про вторгнення і навіть про його дату.

Секретар РНБО України Олексій Данілов (праворуч) розповів кореспондентові ВВС Абдужалілу Абдурасулову, що командування знало про дату вторгнення

“Ми очікували на початок вторгнення 22 лютого, і у нас є юридичне підтвердження, що так воно і планувалося”, – пояснює Данілов, розгортаючи мапу, захоплену у начальника штабу Псковських десантників під Києвом.

Під грифом секретно, на ній ручкою написана дата “20.02.2022”. За словами Данілова, мапу мали видати за два дні до початку операції. Але згодом, як стверджує секретар РНБО, вторгнення перенесли на 24 лютого. Тоді початкову дату на карті перекреслили та поряд залишили нову – “22.02.2022”.

Керівництво країни знало про ці плани наперед, стверджує Данілов.

“У той момент було дуже важливо тримати інформаційний простір закритим. Якби ми показали, що ми розуміємо, що буде атака на Гостомель, що розуміємо як усе відбуватиметься, тоді вони включили б план “Б”, а ми не знали їхній план “Б”.

“У нас стояло завдання в жодному разі не допустити паніки всередині країни. Уявіть собі, виходить президент і заявляє, що через два тижні у нас буде війна. Тоді почався б процес хаосу, яким ніхто не міг би керувати. І це те, на що розраховувала Російська Федерація”, – вважає Данілов.

Мапа з датами запланованого вторгнення, захоплена у начальника штабу Псковських десантників під Києвом
Мапа з датами запланованого вторгнення, захоплена у начальника штабу Псковських десантників під Києвом

Але якщо влада до подробиць знала плани Кремля, то чому Херсонську область так швидко захопили? Чому тоді Чонгар та інші мости на Херсонщині не підірвали?

Данілов, із посиланням на розслідування тих подій, що триває, сказав, що відповіді на ці питання ми обов’язково отримаємо. “І ми не приховуємо [провал], ми не прибираємо його в закриту скриньку”.

На запит ВВС щодо розслідування подій у Херсонській області на початку вторгнення Служба безпеки України та Державне бюро розслідувань не відповіли.

Вже після вторгнення Генеральний штаб ЗСУ заявив, що Чонгарський міст був замінований, але співвідношення сил було 15:1. Однак саме через таке співвідношення сил і треба було підривати мости. А інформація про скупчення військ в окупованому Криму стікалася щодня. Навіть звичайні громадяни, які відвідували Крим у ті дні, розповідали про військову техніку біля кордону.

Запізніла підготовка

Попри це, влада не починала розгортати територіальну оборону. Але багато резервістів, які воювали на Донбасі раніше, розуміли, що “щось буде”, розповідає Василь, який тоді був командиром взводу тероборони у місті Олешки.

“15 лютого мене викликають у військкомат і кажуть, що [оскільки влада нічого не робить], то необхідно потихеньку самоорганізовуватися. Хоча б мати розуміння скільки людей можуть стати до зброї в разі чого. Це була ініціатива нашого військкомату, яка ні до чого не зобов’язувала, це не була мобілізація”.

До Олешківської комендантської роти набрали 60 людей. Вони не мали ані зброї, ані бронежилетів, ані зв’язку, ані транспорту. І ніхто не розумів, як вони можуть протистояти штурмовим дивізіям російської армії.

Але ЗСУ також готувалися. У лютому на полігон біля національного парку Олешківські піски перекинули частину 59-ї мотопіхотної бригади, яка постійно дислокується у Вінниці. Їм видали боєкомплекти та паливо для техніки, хоча за розповідями танкістів, машини були заправлені лише на половину від того, що потрібно для ведення активних бойових дій.

За кілька днів до вторгнення одну з танкових рот 59-ї бригади разом з піхотою висунули ближче до Криму.

У цей час військові з 80-ї десантно-штурмової бригади зі Львова проходили навчання у Миколаївській області. Ці дві бригади в результаті й кинули на відбиття російських військ 24-го лютого.

Роман Костенко, депутат Верховної Ради та секретар парламентського комітету з питань національної безпеки та оборони, очолив групу спецназу під час оборони Миколаєва

Але вони не були доукомплектовані. У підрозділах бракувало людей. Роман Костенко, депутат Верховної Ради та секретар парламентського комітету з питань національної безпеки та оборони, визнає, що це було наслідком помилок щодо підготовки.

“Ми насамперед не призвали резервістів, не оголосили воєнний стан раніше, ми не повністю розгорнули військові частини, – стверджує Костенко. – Якби провели мобілізацію населення не в день вторгнення, а заздалегідь, то потім нам не довелося б кидати непідготовлених людей на фронт. Можна було б їх підготувати”.

Відступ української армії

Рано вранці 24 лютого Росія почала завдавати ракетних ударів по військових базах, складах та аеропортах України. Авіація почала обстрілювати розташування танкового батальйону 59-ї бригади в Олешківських пісках. Командир роти старший лейтенант Євген Пальченко отримав наказ висуватися в село Сергіївка біля Нової Каховки із шістьма танками та обороняти міст через канал.

“Коли ми їхали до Сергіївки, дорогою їхали колони у зворотний бік. Усі наші збройні сили, виходить, відходили і рухалися у бік Антонівського мосту. А ми їхали в інший бік, і ніхто не розумів, що відбувається”.

Коли ми прибули до Сергіївки, мій навідник каже мені: “Бачу техніку супротивника”. Я йому: “Це наші чи противник?” Він відповідає: “Не знаю, але на ній буква Z”. Я говорю: “Це точно не наші”, і даю всім шести танкам команду відкрити вогонь. Ми підбиваємо танк, БМП. Ми підбиваємо техніку, перегороджуємо міст і противник відходить. У цей момент мені дзвонить начальник штабу і дає команду терміново вирушити до населеного пункту Олешки, бо їх там беруть у кільце.

Захищати міст біля Сергіївки далі вже не було сенсу, пояснює Пальченко – супротивник уже прорвався до Нової Каховки та висадив десант на правому березі Дніпра.

В Олешках Пальченко отримав нове завдання – прориватися через Антонівський міст, який уже контролювали російські військові. Війська ЗСУ спішно відступали, але могли залишитися в оточенні, якщо не розчистити міст.

“Щойно ми проїжджаємо поліцейський пост біля мосту, з правого боку виходить противник і всі з протитанковими засобами. Я відкриваю вогонь по них з кулемета. Тих, хто почав тікати, добивали ззаду два мої танки. Проїхали 50 метрів, і з лівого боку знову виходить велика кількість противника. І тут праворуч я бачу БМП і кричу навіднику: “Шева, там БМП!” Він відповідає: “Я бачу”. Одним пострілом осколкового снаряда ми його знищуємо. Вибух, машина починає горіти. Противник починає тікати”.

Щойно Пальченко повідомив командиру батальйону, що міст узятий, військові починають переправлятися на правий берег Дніпра. “Буквально дві години техніка просто йшла і йшла, – розповідає старший лейтенант Пальченко. – Ціла купа поранених була, КАМАЗи, люди зверху, знизу їхали. Багато було вбитих. Просто вивозили людей. Цивільні теж були у цій колоні”.

Якщо перехід через міст зайняв дві години, то Україна сконцентрувала серйозні сили в Херсонській області. Але очевидно, що Київ не був готовий до такого блискавичного прориву з боку Криму. У результаті українські війська змушені були відступати з першої години вторгнення.

“Як стримувати противника, коли немає ППО? – запитує Пальченко. – Їхня авіація просто залітала і скидала купу авіаційних бомб, і всі просто розлітаються. Велика кількість живої сили та техніки була знищена таким чином”.

Російські війська, мабуть, розраховували на те, що вони зможуть швидко пересуватися. Швидкість мала важливе значення, і тому їхня тактика полягала в тому, щоб оминати великі міста, брати їх в оточення і рухатися далі.

У своєму інтерв’ю ВВС у серпні 2022 року генерал-майор Дмитро Марченко, який керував обороною Миколаєва, розповів, що за планом у російських військових було два дні на оточення Миколаєва і три дні на Одесу. Цю інформацію вони з’ясували з карти, захопленої у начальника штабу парашутно-десантного полку.

“І вони не збиралися спочатку заходити в місто, – каже Марченко. – Вони збиралися піти через Баштанку на Вознесенськ, зробити велике кільце, потім його звузити до меж міста. Вони розуміли, що ми підірвемо Варварівський міст, і планували зробити три поромні переправи. І мали кожною переправою пройти по 2 БТГ (батальйонні тактичні групи) для того, щоб підійти до Одеси та забезпечити висадку десанту”.

Захід не вірив в Україну

Після того, як російські війська почали завдавати ракетних ударів і перейшли кордон з Україною, першим серед західних лідерів, кому зателефонував президент Зеленський, був Борис Джонсон, на той момент прем’єр-міністр Великої Британії. У Лондоні в цей час було 4 ранку.

“Західні країни, за великим рахунком, не вірили, що Україна може вистояти. Вони думали, що ми протримаємося три-п’ять днів”, – розповідає Данілов.

Саме тому партнери зі США та інших країн не хотіли надавати важкого озброєння. Пам’ять про повернення талібів в Афганістані була ще свіжою, і вони побоювалися, що їхня зброя опиниться в руках російських військових.

“А що західні лідери радили вже після початку вторгнення?” – питаю я.

“Вони нам пропонували партизанську війну”, – відповідає Данілов.

Саме це запропонував військовий комісар групі тероборони в Олешках, коли вранці 24 лютого російський десант почав висаджуватися біля Антонівського мосту, фактично їх відрізавши.

Василь та його група розуміли, що це рівносильно самогубству. Росіяни мали списки всіх, хто служив на Донбасі. “Вони б нас просто перестріляли”, – пояснює він.

В Олешках офіс СБУ, за словами Василя, вже був покинутий, а його працівники виїхали до того, як місто було оточене. “Зброю з райвідділу поліції також вивезли”, – каже Василь.

У результаті вони наважуються на човні вплав перебратися на правий берег Дніпра.

Ситуація у Херсоні була гнітючою. Відділи поліції закриті. Співробітники військкомату ходили у цивільному одязі. Ніхто не займався виразною обороною.

Не було жодної комунікації між місцевою владою та населенням, розповідає Костянтин Риженко, журналіст із Херсона, який пробув пів року під окупацією.

“Не було чіткої інформації про те, в якому стані зараз перебуває місто, в якому стані хоча б плюс мінус перебувають сили оборони, щоб люди могли розуміти, до чого готуватися. Внаслідок цього люди не знали, що їм робити, і тоді більшість людей самоорганізовувалася. Якісь люди взяли на себе відповідальність та формували загони місцевої територіальної оборони”.

Вранці 1 березня вони вийшли обороняти місто з автоматами та коктейлями Молотова. Коли вони зібралися у Бузковому парку, на них висунулася бронетехніка супротивника, і майже всі там загинули.

Плану оборони не було

Миколаїв міг повторити долю Херсона. Але сталося диво, і, як багато місцевих жителів потім розповідали, ім’я цього дива – генерал Марченко.

Генерал-майор Дмитро Марченко зумів організувати мешканців Миколаєва для оборони міста, що змінило хід російського вторгнення на півдні України

“25 лютого о 04:00 ранку заїжджаю до Миколаєва, і я, м’яко кажучи, був засмучений. Жодного блокпосту, жодного патруля, жодного військового, жодного поліцейського. Порожнє місто, повністю порожнє. О 04:00 ранку – заходь і бери”, – розповідає Марченко.

“Поїхав військовими частинами. Заїхав до 79-ї бригади, до своєї рідної. Заїхав до 36-ї. Запитую: “Яке у вас завдання?” Вони кажуть: “Кругова оборона військової частини”. Я кажу: “Ви що не розумієте, що якщо танки зайдуть у місто, то ваша кругова оборона [паде]?”

“На момент 26 лютого плану оборони міста немає, який мав бути ще 23 числа. Його просто не було фізично. Коли запитали де він, мені сказали: “Ми ще карту не склеїли”. Я кажу: “Ви нормальні люди? Херсон захопили, а ви ще карту не склеїли?”

І все-таки у Миколаєва було те, чого не було у Херсона – час. Військові частини 59-ї та 80-ї бригади вели нерівні бої з противником, виграючи, нехай і лічені, дні для підготовки оборони Миколаєва.
Битва за Антонівський міст

Після того, як основні сили ЗСУ перебралися через Антонівський міст та відступили далі у бік Миколаєва, батальйон старшого лейтенанта Євгена Пальченка залишився прикривати міст та стримувати прорив російських військ.

“Близько опівночі починаються такі “веселощі”: нас криють міномети, залітає величезна кількість вертольотів К-52, Сушки (винищувачі), усе поспіль. Артилерія, стрілецький бій, ДРГ (диверсійно-розвідувальні групи) підіймаються з правого бугра, з лівого бугра”.

Перед цим Євген Пальченко розставляв танки та ставив їм завдання, оскільки зв’язок був повністю заглушений.

“Я був близько 150 метрів від свого танка, і в цей момент вибухає авіаційна бомба ФАБ-500. Командир взводу третьої роти загинув”.

“Я, довго не думаючи, закинув автомат за спину і чимдуж помчав до танка. У мене було таке відчуття, що я був у ньому вже за три секунди. Просто шокова ситуація, не розумів, що відбувається. Заскочив у танк, закрив люк і тут командир батальйону кричить: “Відкрий вогонь лівим флангом! По мені ведуть вогонь”.

“А по нас уже були влучання, система не працювала. Ми просто все вручну робили, як у Т-34 раніше. Я кричу навіднику: “Вмикай задню передачу!” Механік здає назад, затягує правий важіль – танчик повертається, разом із ним і башта. І Шева побачив будівлю, звідки вели вогонь по комбату. Я кричу: “Шева, вогонь!” Він посилає туди один снаряд, потім другий. Я кричу: “Давай ще один!” І це допомогло нашому командиру батальйону вийти з-під обстрілу”.

Бій ішов близько години, і під шквальним вогнем танкісти змушені були відступити ближче до села Молодіжне, зазнаючи тяжких втрат. За словами старшого лейтенанта Пальченка, від батальйону залишилася одна рота.

Але невдовзі вони отримали наказ повернутися до Антонівського мосту, бо туди підтягнулися десантники з 80-ї бригади та тіснили російські сили. З семи танків, що виїхали, чотири заглухли в дорозі – закінчилося паливо. Пальченко на своєму несправному танку та ще дві машини висунулися до мосту. Спалахи снарядів від гранатометів переслідували його танк, але якимось дивом він щоразу виїжджав із димової завіси неушкодженим.

23-річний Євген Пальченко керував обороною Антонівського мосту у перші дні російського вторгнення та був нагороджений орденом Героя України

Після того, як танк командира батальйону підбили, Євген Пальченко залишився за старшого офіцера боронити Антонівський міст. Тієї ночі він ще кілька разів відходив і повертався до мосту прикривати десантників. Йому тоді було 23 роки, і згодом його нагородять орденом Героя України.

Стримування наступу

Чимало запитань щодо провалу на Херсонщині залишаються без відповідей. Але твердження, що українські війська здали Херсон – не правдиві. Збройні сили робили відчайдушні спроби стримувати наступ якнайдовше.

До опівдня 25 лютого Антонівським мостом вже переправлялися російські десантники й важка техніка. На правому березі вони одразу вступали у бій із танковою групою Пальченка та іншими підрозділами, кинутими на захист мосту. Але сили були нерівними. Авіація закидала їх бомбами, а невдовзі російська артилерія почала обстрілювати всю територію. У Пальченка та інших танкістів закінчуються снаряди.

Йому наказують відходити до Миколаєва. Але коли вони вже під’їжджали до міста, його групу розвертають назад і дають вказівки повертатися до Антонівського мосту. На той час туди підтягнулася українська артилерія, яка відкрила вогонь по скупченню техніки на лівому березі.

Наступного дня – 26 лютого – українські війська відступають до Чорнобаївки, яка згодом стане знаменитою після багаторазових ударів по російських силах у цій місцевості.

Противник того дня несподівано виходить з боку Херсона, хоча тоді місто ще не було взяте російськими військами. У цей час піхота знімається і на БМП їде у бік Миколаєва.

“Дзвоню командиру і питаю: “А куди піхота поділася?” Він каже: “А ти ще там? Я забув про тебе. Іди звідти, там уже наших немає”. І такі ситуації були за ці два дні разів п’ять чи шість, коли мене просто забували на позиціях”.

“Я тільки кладу трубку і бачу, що з правого боку на нас виходить посилена танкова рота. Даю команду всім своїм, що противник праворуч. І в цей момент у мій танк прилітає снаряд. У башту. У вухах дзвенить. Кров тече з носа. Я кричу своєму екіпажу: “Вилазимо, ми горимо!” Тоді прилітає ще один – вибух, все шумить”.

Вибравшись із палаючого танка, Пальченко віддає команду відходити. Будучи контуженим, він сідає зверху на один із трьох танків, що залишилися, і вони відступають до Миколаєва.

Мобілізація Миколаєва

Оборона Миколаєва увійде до підручників історії, бо вона стала поворотним моментом на війні. Саме тут вперше захлинувся блискавичний наступ російських військ і, зустрівши запеклий опір, вони згодом були відкинуті.

Після прибуття до міста генерал Марченко почав швидко мобілізувати людей та закликати всіх охочих долучитися до оборони. Основні підрозділи 79-ї бригади були на Донбасі, а 36-та вела запеклі бої у Маріуполі. Але за пару днів, маючи 120 людей, які залишалися у військовій частині 79-ї бригади, змогли набрати понад 1500.

“Ми їх одягли, погнали на полігон, обстріляли, – розповідає генерал Марченко. – Там багато хто прийшов, хто у 2014-му воював, тобто підготовка була”.

Генералу Марченку вдалося згуртувати та включити в оборону всіх – поліцію, нацгвардію, тероборону. Місто було поділено на чотири частини, були призначені відповідальні. У кожному підрозділі створили протитанкові резерви – групи з гранатометами, які мали висунутись, якщо до міста увійдуть танки.

Проблема була у комунікації. Як дізнатися, з якого боку російські війська заходитимуть до міста?

На допомогу приходить губернатор Миколаївської області Віталій Кім. Він збирає людей, які на кожному перехресті на в’їзді до міста організовують сигнальні пости з купами шин та запальною сумішшю. У разі підходу танків шини мали підпалити, що послужило б сигналом і орієнтиром для протитанкових груп.

Звичайні люди

Взаємодія цивільних та військових структур стала одним із головних факторів успіху.

“У Віталія Кіма був чудовий контакт із людьми і в нас все робилося швидко та організовано. Він каже: “Що треба? – Потрібні екскаватори”. Екскаватори швиденько виїхали почали рити. “Що треба? – Бетонні блоки і варити їжаки”. Через пів дня блоки стоять і їжаки розставляються”.

Місцеві жителі постійно дзвонили до адміністрації та передавали інформацію про пересування ворога. Всі ці дані відмічали на карті та координати передавали артилеристам.

На відміну від Херсонщини, на Миколаївщині два з трьох мостів через зрошувальні канали підірвала група спецназу, яку створили нашвидкуруч на чолі з депутатом Верховної Ради Романом Костенком, учасником боїв за Донецький аеропорт.

Третій міст замінували й навели на нього артилерію. До цього мосту почала стікатися вся російська техніка, що проривається до Миколаєва. Коли перший танк заїхав на канал, міст висадили у повітря, й артилерія почала крити всіх навколо цього переїзду.

Підбитий російський танк під Миколаєвом

Коли передова група росіян прорвалася до Вознесенська, генерал Марченко кинув усі сили на те, щоб відрізати їх від основної групи.

“Артилеристи тут все розбивали, – згадує він. – Спецназівці, які в мене тут бігали, 3-й полк, 7-й полк – просто це люди на своєму ентузіазмі, своїми хребтами це все витягували. Ми були в телефонному режимі. Вони кажуть: “Яке завдання? – Їдьте туди, де колона та бийте її”. Вони вискочили, ударили по першій машині, по останній і посередині й пішли. [Росіяни] почали розвертатися, обходити. Ми ламали їхні бойові порядки, це в принципі рятувало”.

Просування через Вознесенськ захлинулося, оскільки міський міст через річку Мертвоводи був підірваний. Після триденних боїв під натиском десантників з 80-ї бригади передова група росіян змушена була відступити. І їх уже зустрічали з боку Миколаєва та розбивали.

“Коли ми їх відбили, – згадує генерал Марченко, – у нас був такий переломний момент, коли ми повірили в себе, коли бійці зрозуміли, що вони пручаються, що [росіяни] бояться, що вони починають тікати. Ми почали брати полонених, ми почали захоплювати їхню техніку. І на ось цьому ентузіазмі, я тоді казав усім, що треба їх відштовхувати. І ми їх відтіснили від міста на адміністративний кордон із Херсоном”.

Підбита російська військова машина “Тигр” під Миколаєвом

“Цього всього було б неможливо досягти, якби весь народ не став на захист”, – каже генерал Марченко.

“Просто звичайні люди разом із солдатами копали окопи. Мисливці з рушницями стояли на блокпостах. Взяти хоча б Баштанку – про них фільм можна знімати. Вони по 30 полонених брали за день, техніку ворога палили, забирали техніку”.

Завдяки успішній обороні Миколаєва, російський десант так і не зміг висадитися в Одесі. Успіх на цій ділянці надав також плацдарм для подальшого визволення Херсона.

Але історія Миколаєва також показує той факт, що катастрофічного провалу на Херсонщині можна було уникнути. Підрив мостів, рання мобілізація, своєчасне розгортання військ на рубежах, ефективна комунікація та планування оборони міст – все це могло б дати зовсім інший результат російського вторгнення на півдні України.

Підготовлено за участі Ганни Циби.

На заставці: Російські війська переходять адміністративну межу із Кримом у районі Чонгара. Фото: ДПСУ

Джерело