А що у нас із єднанням зараз?
Рік тому країну в найгірших адмінтрадиціях зігнали на день єднання.
Указом президента школи, лікарні, райадміністрації та інші підневільні вийшли на акції. Всіх, хто поставив під сумнів, що цими піонерськими рєчьовками можна відігнати привид війни і напад Путіна, обізвали панікерами.
Окрім зігнаних бюджетників, цей день запам’ятався прообразом так званого єдиного марафону.
16 лютого ТБ-канали примусили показувати одну картинку. Українське телебачення відкинули на десятиріччя назад, в епоху УТ 1.
Колони з прапорцями, віце-прем’єрки і міністри, губернатори і слуги з мантрою «нєт войнє».
В цей час передовиці світових ЗМІ вийшли з детальними картами майбутнього вторгнення. Які за тиждень на 90% стали страшною реальністю.
В зоні відчудження з білоруської сторони перекидали понтонні переправи. В російському посольстві в Києві палили документи.
Все вказувало на велику війну.
І тільки в марафоні скакали рожеві поні, які заколихували суспільство за тиждень до вторгнення.
Год назад придумали День Єднання “з метою посилення консолідації українського суспільства, зміцнення його стійкості в умовах зростання гібридних загроз”, и поехал символический поезд Рахів-Маріуполь.
Год назад западные разведки говорили от близящемся 3,14здеце, а наша власть твердила про “нагнітання” и “псування інвестиційного клімату”.
Порох требовал увеличить оборонный бюджет, толпа в зале улюлюкала, а по интернетикам бегали провидцы святого “да них*я не будет!” и “а то путін нападьот?”.
Год назад донбасяне всё еще были “сами виноваты”, траты на оборонку были не на часі, все дружно готовились к шашлыкам. Порохоботы презирали зелебобиков и наоборот, бедные – богатых, образованные – ПТУшников, веганы – мясоедов, даже по поводу правильного борща можно было устроить срач на 1000 комментов.
Прошел год. Так что ж у нас з єднанням на теперь? А ровно то же самое. И даже самая сейчас сплоченная среда волонтеров просто кишит внутренними разборками, срачами и претензиями. Патриотизмометры придумаются каждый день новые, плюс добавился прекрасный критерий “вы пороху не нюхали, к вам всего два раза прилетало”, по которому определяется право каждого на высказывания. Нет никакого единения, не было и не будет, узбагойтесь уже.
Котики мявкают, собачки гавкают, украинец имеет СВОЁ мнение. Всегда. Украинец всегда сам себе пилот, штурман и карту тоже нарисует сам.
В этом наша сила и слабость одновременно. Нам не нужен руководитель, чтобы действовать, а если мы решили действовать, то никакой руководитель нас не остановит.
Я восхищаюсь украинцами с той же частотой, с которой хочу взять весло и уе*ать своего согражданина поперёк насморка. Вы ж видите: денег нет никогда и ни у кого, гола-боса-у вінку і піввареника – национальная концепция, а потом лезешь на европейский сайт за термобельём – и нет нихрена, скупили ВСЁ. Дроны, теплаки, спальники, зефиры, пикапы – за нами не успевают производители.
Мы ненавидим друг друга до белой пены изо рта, признайте уже этот печальный факт и примите. Но когда на фронт нужен прибор ночного видения, никто не спросит, а кто будет в нём бегать? Зелебобик? Порохобот? Зі Львову хлоп или из Донецка? Державною розмовляє или “какая разница”?
Потому что у нас сейчас одна цель – победить и желательно при этом выжить. Так что не в символических поездах дело: сколько их не запускай, условный Мариуполь всегда будет отличаться от условного Рахіва, всегда будут тёрки и претензии. Всегда у власти будут люди, которые устраивают далеко не всех.
Дело только в том, чтобы во времена глобального 3,14здеца четко понимать: победить равно выжить. А “выжить” напрямую связано с умением если не объединяться в полной мере, то по крайней мере работать на общую цель.
На фото: Державний прапор довжиною у двісті метрів розгорнули учасники акції у Дня єднання на стадіоні «Олімпійський» у Києві. Україна, 16 лютого 2022 року Фото:Радіо Свобода (RFE/RL)
«Copyright © 2021 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»
