Хто підняв на нас зброю, піде в небуття

Анна Оскоміна

З самого першого дня війни, ще навіть до її початку, я знала, що ми їх знищимо. Не 140+ мільйонів душ, звичайно, а знищимо як державне утворення, як конструкт, як концепцію.  Я не знала як, навіть не уявляла, проте була впевнена, що це можливо.

Страшно було на початку війни до всирачки, моя психіка працювала на знос, як паровий молот, кожна сирена, кожний залп чи приліт проходив розрядом через мої нерви, як звукова хвиля – по арматурі мого будинку. Але чомусь я знала, що буде саме так. Що хтось дуже могутній, дуже потужний, хто стоїть поза часом та рамками обставин, готував цей ідеальний шторм ретельно і терпляче, як аутист збирає пазл на 5 тисяч елементів, старанно підганяючи мозаїнку до мозаїнки у картині буття.

Щоб ворог скоїв фатальну помилку, ми мали здаватися слабкими і немічними. І ми такими здавалися; цьому передували певні обставини.

Щоб на погляд невігласа ми здавалися роз’єднаними, роздратованими один одним, а ми, що роками створювали саме таке враження своїми безкінечними срачами і сварками, в годину загрози вміли миттєво спаюватися в єдиний живий організм, цілеспрямований і дієвий,– ми пройшли відповідний досвід починаючи з весни 2013 року та гарячої зими 2014-го. Ми були підготовлені до своєї місії – виявитися не тим, чим вважалися.

Щоб ми вистояли в умовах напівзруйнованої економіки, ми не тільки зберегли досвід 90-их, але й пройшли свіжий тест-драйв на виживання під час ковіду. Смішно, так, адже весь світ його отримав. Але ми – з особливою метою.

Для світу ми виявилися кращими за ворога в усьому. Як воїни, як біженці, як повстанці, як моральний орієнтир, як громадське суспільство, як джерело натхнення в культурі та мистецтві та навіть як мемотворці. Ми не просто в лічені місяці витоптали, випалили всі мифі про Росію, її історичну репутацію та імідж, створювані десятиріччями за неймовірні кошти, ми в режимі реального часу засіваємо цю пустоту власними новими сенсами та ідеями, живими та життєздатними.

Талановита комбінація талановитого Верховного Розробника, що закладав її підвалини за не один десяток років до сьогодення.

Побачите, ми цю останню імперію відспіваємо. Зруйнуємо саму згадку про неї, змусимо соромитися кожного, хто був до неї причетний. Не буде ніякого ресентимента, бо імперодрочери стануть не просто маргіналами, а вимираючим класом. Ще за нашого життя не залишиться кому ностальгувати. Бо ми зруйнуємо імперію в думках.

Ми змусимо згадати кожного евенка та чуваша, кабардинця, черкеса та ногайця, кожного татарина, якута, інгуша та карела про те, хто його предки, і звідки він має коріння, яким малюнком вишиті їх рушники, і якою мовою співала його прадіду колискові його прапрабабка. Бо кожна нація, народність, коже етнос має право на існування, має бути збережений або й відновлений з крихт. З нашої війни народиться розмаїття народів на місці цієї монструозної ракової пухлини, яка за століття свого існування добре навчилася тільки одному – нищити та руйнувати.

Ми зробимо це.

В нас така місія, така наша доля. Ніхто на це не здатен, окрім нас, бо ніхто від імперії не потерпав більше за нас, і ніхто в світі не знає її краще за нас.

Хто підняв на нас зброю, піде в небуття.

Врешті решт, хіба не очевидно, що Бозя їх десятки років на цьому крейсері “Москва” збирав?

 

Ілюстрація: Володимир Манюхін

Автори