Вічна пам’ять загиблим і вічна слава Україні!
Економісти й історики давно довели, що у ХХ столітті голод настає лише з політичних причин. Він є знаряддям геноциду в руках особливих злочинців – терористів, які не бажають враховувати реальність і зневажають людське життя.
Голодомори 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 років забрали мільйони життів, скалічили людей фізично і морально, не дали народитися цілому поколінню українців.
Ці злочини радянсько-російської імперії не мають терміну давності. Сьогодні мільйони українців по всьому світу вшановують пам’ять невинно убієнних душ.
Вельмишановний Український народе,
90 років. Повний вік нормального людського життя. Вік, що міг бути призначений для щастя, для сліду на землі, для продовження роду і життя.
Зі спогаду із села Савинці на Київщині:
«у сім’ї Танчика Василя померли він сам і його дружина, а їхня маленька грудна дитина ще була жива, горнулась до маминих грудей. То це дитинча також забрали на цвинтар і вкинули в яму, воно ще якийсь час сиділо в куточку ями, поки його не засипали землею…».
XX століття. Серце Європи. Чорною землею засипано людське життя, наше життя, українське життя.
Коли, Український народе, перетворились Твої зорі на гіркий і чорний полин?
Чотири, три століття до цього?
Коли Твої зорі, Твої очі, Український народе, стали чорними дірами?
Вісімдесят років тому? Сімдесят п’ять тому? Шістдесят п’ять? Слідом за втратою держави, голодоморами, війнами?
Немов в об’явленні Івана Богослова, у чорних апокаліптичних зорях поглинуто біблейську третину нашої душі, роду, землі, життя, нашої пам’яті.
Чи усвідомлюємо ми вагу цієї втрати? Чи усвідомлюємо свою відповідальність? Чи усвідомлюємо, що тут першопричина нашого нинішнього буття?..
У моєму слові – не печаль і не тризна.
У моєму слові – національний біль.
У моєму слові – сила великого українського народу.
Цей день об’єднує мільйони. А отже смерть відійшла.
Ми – живі. Ми – держава. Ми перемогли.
Ми подолали зло.
Сьогодні Україна і світ вшановують 90-ту річницю найжорстокішого злочину, вчиненого проти нашого народу, – Голодомору 1932-33 років. Через 90 років нація і держава віддають борг загиблим нашим братам і сестрам.
Я вдячний усім співвітчизникам і світовому українству, які шукали і відновлювали правду про Голодомор. Я закликаю вас не зупиняти цю благословенну працю. Я вдячний главам держав, парламентам та урядам, міжнародним організаціям і громадськості за братню солідарність з нами.
Ми повертаємо собі і світу знання про пережиту нами, одну з найбільших катастроф в історії людства.
Її масштаб – немислимий, незліченний. У пік Голодомору на нашій землі щодоби помирало 25 тисяч осіб.
Терор голодом в Україні був чітко спланованим актом геноциду. Це – очевидний факт. На відміну від інших регіонів СРСР, в Україні у людей вилучали все до крихти. Територію України і Кубані, де проживала більшість українців, оточили війська, щоб добити найменшу надію.
У справі України Сталін мав на меті – одне: упокорити селянство, знищити провід нації і зламати хребет українства – найбільшої іншоетнічної частини імперії і найбільшої її потенційної загрози.
Переді мною – документ доби. Це – запис акта про смерть Андрія Остапенка від 13 травня 1933 року: «Причина смерти – зазначити докладно: українець». А далі, а далі – чисте поле.
Як писав італійський консул у Харкові Серджіо Граденіґо:
«колонізація змінить етнографічну природу України. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ…».
Україна вижила. І Україна перемогла.
Наш біль додає нам сили і гідності.
Злочинець – один. Це – імперський, комуністичний, радянський режим. Ті, хто сьогодні заперечують Голодомор і виправдовують Сталіна «раціональним способом управління», беруть на себе чорну і приречену печать зла. Ми засуджуємо найменші спроби виправдання катів наших народів.
Нам потрібна правда, співпереживання і спільний суд над минулою кривдою.
Я прошу Господа очищення і звільнення від страху – від демона, що не дає нам повірити у власні сили, у власний корінь, у власне національне «я», що народжене і завжди народжується цією чудовою землею.
Повірити. Раз і назавжди. Для всіх.
Лише через чесну відповідь перед собою, лише через усвідомлення своєї української приналежності для нас відкриється нове життя і нове майбутнє.
Так постає наша перемога.
Перемога єдиної і вічної України.
Перемога нації і держави над рабством.
Перемога життя над смертю.
Сьогодні – не тільки День пам’яті.
Сьогодні – День Свободи.
День нашої найбільшої і найзначимішої Свободи від страху і приреченості.
З найчорнішої безодні нація здатна повернути своє світло і сотворити диво, що підтвердить перед Всевишнім право на вільне і щасливе наше життя.
Бо світ тут. У нашому серці.
Я вірю, я глибоко і твердо вірю – якщо сьогодні у кожному нашому вікні загорить свіча пам’яті, ми зрозуміємо найважливіше: Нація повернулася! Нація житиме вічно!
Вічна пам’ять загиблим і вічна слава Україні!
Вічна пам’ять і Царство Небесне убитим Голодомором – штучним голодом, геноцидом, влаштованим російським радянським режимом.
Геноцид – це відповідь рашистів на згоду жити з ними в одній державі, але небажання розчинитись і зникнути.
Убиті Голодомором, впевнений, також чекають нашої Перемоги, яку ми можемо здобути у війні з Ордою вперше за віки.
Перемога буде найкращою даниною їх пам’яті.
90 років знадобилося Європі і світу, аби визнати очевидне – Голодомор був спланованим Кремлем геноцидом українців.
Відразу декілька парламентів країн ЄС проголосували відповідну резолюцію. Процес триває, і ми очікуємо такого ж рішення Бундестагу вже наступного тижня.
Усвідомлення людожерських планів Сталіна приходить не так через переосмислення історії, а через нову страшну війну, яка є продовженням геноциду українців. Те, що не довершив Сталін, намагається реалізувати його ниций кремлівський послідовник.
Російська пропаганда вже не приховує, що їх мета – повне знищення українців, цивільних міст, жінок і дітей. І для цього застосовується новий вид вбивства: холодом. Речник Путіна говорить: повернетеся в колгосп – перестанемо бомбити.
Ці паралелі настільки очевидні, а моторошно темні українські міста настільки шокують європейців, що вони змушені переосмислювати свою політику. Від багаторічного захоплення і емпатії до РФ скоро нічого не залишиться в жодному цивілізованому куточку світу.
В кожній українській родині є свої загиблі в 32-33, в 20-их і 40-их. Із розповідей наших бабусь ми знали, що голод був штучний, так українських «куркулів» заганяли в ненависні колгоспи, упокорюючи вільний дух селянства. Але не розуміли цих торбочок з сухарями на «чорний день» і схованих по шухлядам свічок.
В ці важкі часи ми через власний досвід усвідомлюємо глибину трагедії нашого народу і підлість ворога. Усвідомлюємо ключове: цю війну з РФ має завершити наше покоління, аби ніколи більше жодна кремлівська потвора не сміла повзти на наші землі і тягти нас в свій колгосп.
Дякую президенту Ющенку, який першим визнав очевидне: Москва несе відповідальність за Голодомор, вона ніколи не заспокоїться, і ми маємо повністю відірватися від Росіі. Віктор Ющенко на офіційному рівні підтримав ініціативу «Свічка у вікні».
Сьогодні наші свічки горітимуть в пам’ять про невинно убієнних наших родичів, мільйонівукраїнців, замордованих Кремлем.
Сьогодні ці свічки – й символ нашої незламності. Помстимося Москві за все. Ніколи знову!
Закликаємо всі країни світу визнати Голодомор геноцидом українського народу! І покарати РФ за все.
В часи керівництва МВС я читав по вихідним архівні матеріали. Найстрашніші були папки з надписом Голод.
Найбільше запам’яталася одна, де на зворотній стороні шпалер голова сільради описав випадок людоїдства. У колгоспника в 1932 вмерли двоє доньок, потім і дружина. Залишилася нерідна старша дівчинка, яку він убив і з‘їв. Теща знайшла рештки дитини на глиновищі…
Якось у мене по робочим питанням був керівник митниці, комуніст Калетник.
– Невже це правда? – якось перелякано спитав він, побачивши надпис на папці.
– Так, візьми, почитай, це ж про твою Вінничину, – відповів я.
– Та ні, не хочу цього й чути, – він різко підвівся і ледь не бігом пішов з кабінету.
Ще багато років суспільство опиралося правді. Але політика Ющенка діяла знизу, правда пробивалася з безіменних колективних могил.
І все ж багато хто чіплявся за формулу «ну не могли ж вони в Москві це зробити спеціально!».
Тепер ми всі знаємо: могли, хотіли і зробили.
І єдиний спосіб не допустити черговий геноцид – ЗСУ.
Вони вбили страшною і повільною смертю мільйони, а тих, хто вижив, змусили вважати цей масовий злочин чимсь типу стихійного лиха, в якому ніхто не винен.
І ще змусили взагалі мовчати. є безліч сімейних історій, де в розриві поколінь не знають, скільки саме загинуло предків – ті, хто знали, померли раніше, ніж наважились сказати про це хоча б пошепки.
А ще змусили раціоналізовувати злочини і виправдовувати: кагжє, вайна на носу, індустріалізація нужна. А ще змусили вважати винними самих жертв: ані умєрлі от голода, патаму шта поелі всю скатіну, чтоб в колхоз нє сдавать. І зєрно нє хотєлі отдавать на індустріалізацію.
Я росла, ми росли в переконанні, що оті українські патріоти, вони ж націоналісти, – смішні і недолугі, частково небезпечні. Що вони діяли на шкоду Україні і українцям.
А на нашу користь діяли росіяни. Винищували нас голодом, грабували, вбивали нашу інтелігенцію і взагалі всіх людей працелюбних і з почуттям гідності, позбавляли будь-яких національних і просто людських прав і … діяли нам на користь.
А ті, хто захищали Україну, – на шкоду.
Така оптика не тільки про совєтський час, вона і про російсько-імперський – згадаймо ставлення до Мазепи і обзивалку “мазепинці”.
Вбили одних, розбестили, зробили манкуртами інших.
Зараз вони ті самі думки нав’язують жертвам своїх злочинів як в окупації, так і на вільній території.
Те, що відбувається зараз, – це банально продовження того, що було в 20-му столітті. Нічого нового, ніяких супер-пупер винаходів психотропної зброї.
Вічна пам’ять невинно убієнним жертвам російських злочинів.
Голодомор…
Власне, зараз уже і доводити нічого не треба. Дивимося, як окупанти завдають авіаудару по дитячих будинках в Часовому Ярі, Києві, Харкові, Львові та по всій Україні. І все очевидно.
Достатньо просто знати історію. Україна шалено опиралася Москві. І червоній Леніна, і імперській Денікіна. Україна чинила опір в “чотирикутнику смерті”. Навіть розгромлена Дієва армія УНР продовжувала ходити в Зимові походи. А на місцях панувала Отаманщина, сузір’я повстанських загонів чинили запеклий опір і імперцям, і більшовикам. Аби переламати ситуацію червоним прийшлося йти на створення української автономії, на українізацію і НЕП. Більшовикам пощастило, загони повстанців не були об’єднані і діяли кожен на власний розсуд. Горліс-Горський у “Холодному Ярі” гарно описав, як штаб Петлюри “керував” повстанцями. Коли ж повстанці були остаточно вибиті…
Якщо ви порівняєте мапу смертності у Голодомор і мапу поширення повстанського опору отаманів, ви відкриєте, що ці мати дуже схожі. Очевидно, найбільше голодом мордували ті райони, де був сильнішій опір. Задача була не знищити українців, а перетворити їх на рослин. Зламати здатність до опору. Зберегти людський ресурс, але зробити його керованим і покірним.
Більшовикам майже вдалося…
А всього цього могло й не бути. Просто пам’ятайте, що проти пари десятків тисяч червоних рил Антонова-Овсієнка Україна гетьмана Павла Скоропадського готувала до розгортання 200-тисячну кадрову армію. Запорізький корпус навіть почав отримувати призовників і розгортати полки. Масова мобілізація була запланована на листопад 1918 р… Але соціалісти Винниченка і Петлюри влаштували переворот. Голодомор став одним із наслідків.
Фіни не влаштовували переворотів проти Маннергейма, Фінляндія зараз розвинута європейська країна. Українці свого “Маннергейма” повалили, обравши владу письменників-фантастів та журналістів-ліваків. І отримали Голодомор.
Ці паралелі не випадкові. Але, на щастя, зараз нам вдається виправляти помилки минулого. І опиратися ворогу спільно.
Москва з радістю прожене нас через Голодомор ще раз. Але ми не дозволимо.
Власне, я добре пам’ятаю час, коли тема Голодомору перетворилася з перешіптування нащадків тих, кому пощастило вижити, на тему загальнодержавного рівня. Коли про масове сплановане вбивство мільйонів громадян, про кордони між селами і трупи на вулицях почали говорити.
Саме тоді – в середині нульових – я, студент університету, вперше виклав на папері те, що мені розповідали батьки про ті лихі часи.
І історія лише доводить, що від повторення такої трагедії не врятують міжнародні договори, меморандуми, папірці, стурбованість і акції підтримки. Врятує лише своя державність, зброя і народ, який не просто не згоден мовчки помирати по домівках. А який пам’ятає тих, хто помер такою жахливою смертю, і не бажає подібної долі власним дітям.
“Моя бабуся Філіпова Раїса Федорівна (ненька моєї мами Сененко Наталії Борисівни) у 1932-1933 роках проживала на Чернігівщині, у Семенівці. Їй тоді було лише 5 років, тому пам’ятає вона мало.
У ті часи велику родину (6 чоловік) рятувала корова – єдина годувальниця. Маленька дівчинка ходила у колгоспний дитсадок. Ненька Анастасія Михайлівна щоранку наливала у півлітрову пляшечку молока і давала з собою, щоб там зварили їй кашу та нагодували.
Хліба у сьогочасному розумінні не було. Склад цього продукту був доволі різнобічним: сушене та перетерте лушпиння від картоплі (якщо було), отруби та трохи борошна. Інколи варили на усю родину відро щавлю з двома картоплинами. Коли на полях з’являлися квіти, маленька Рая висмоктувала медок з настурції, їла калачики, жувала квітки конюшини.
У 1933 році, коли їжі не стало зовсім, родина виїхала у Білорусію, де з харчами було легше. Батько шив черевики і вдень, і вночі. Коштів вистачило на те, щоб дожити до кращих часів. Там родина і вижила. Коли вони повернулися у рідне село, то узнали, що за цей час не було хати, де б хто-небудь не помер від голоду. В основному, то були чоловіки, які лишали їжу своїй родині.
Чоловік бабусі Раї, Борис Миколайович Філіпов, народився і виріс на Волзі, у самому серці Росії, с. Рамєн’є, що на Рибінщині. Там не було офіційного голодомору, але й йому довелося пережити нестачу їжі. Вижили тільки завдяки лісу (гриби, ягоди, полювання).
Мій прадід Сененко Петро Васильович 1906 року народження, який є батьком мого діда Євгена Петровича, у той страшний час був у поїздці (він працював машиністом). Після повернення розповідав, що коли йшов по потягу, щоб висаджувати “зайців”, побачив у тамбурі жінку, яка тримала на руках мертве немовля. У неї була з’їдена половина власної кисті, і це у той час, коли люди їли власних мертвих родичів та викопували небіжчиків на кладовищах. Жінка зійшла з розуму, але дитину не чіпала. Прадід так і не висадив жінку з потяга, а де вона зійшла, він не дізнався. Це було страшне людське горе. Проте воно було у мільйони разів менше за його власне, що підстерігало його тут, удома, у Полтаві…
Його дружина Марія з сином (моїм дідом) Євгеном, якому було лише 2 роки, голодували. Щоб якось прогодуватись, Марія зібрала у хаті останні речі та пішла на Дублянщину з подругою Настею, щоб їх обміняти на якісь харчі. Настя пішла по правій стороні селища, а Марія з лівої, але в кінці вони не зустрілися – Марія зникла. Петро пішов на пошуки дружини, але так і не знайшов (хоч він був корінним полтавчанином і на той час у невеликій Полтаві був знаною та шанованою людиною).
Пройшло багато десятиліть. Є декілька версій щодо зникнення нашої прабабці, є навіть підозри щодо скоєного злочину, бо в той час був поширений канібалізм, але достатніх доказів не було, а ті люди, які щось знають, бояться розповідати правду. Петро Васильович на протязі усього свого життя так і не вступив до рядів партії більшовиків, не дивлячись на неодноразові запрошення з боку партійних органів. Він був видатним машиністом: при відвідуванні Хрущовим М. С. України він керував потягом (одного разу Микита Сергійович підписував якісь документи і навіть не відчув, як паровоз причепився до потяга, почав нервувати, коли ж подадуть локомотив, а прадід подавав локомотив так, що чай у склянках не хитався). Він за всіма показниками заслуговував звання Героя Соціалістичної Праці, але у зв’язку з принциповою відмовою від вступу у комуністичну партію його нагородили тільки “Орденом Ленина” та “Орденом Трудового Красного Знамени”. Петро Васильович все життя на питання: “Чи є ви членом партії?” знайомих та родичів жартував: ”Я – Б/Б”. Коли запитували, що це означає, казав: “Я безпартійний більшовик”.
Мої родичі пережили ще й голод 1946-1947 років. За їх свідченням, людей вмирало менше, ніж у часи голодомору, але “пухлих” людей було багато.
Мені дуже прикро і болісно, що наша родина та інші люди пізнали велике горе втрати близьких від голоду в країні, яка займає перше місце у світі по кількості орної землі на душу населення, та коли світовим еталоном чорнозему є наша земля…”.
Нація, яка не знає своєї історії, приречена ходити колами.
Сподіваюсь, нині ми назавжди засвоїли цей урок.
Переможемо.
Катерина Леонтіївна (або Тьотя Катя для багатьох учнів і знайомих у Токмаку) сварила нас із сестрами, якщо ми неуважно ставилися до хліба. Як дід Гриша привозив з 10-го магазину свіжу цеглинку білого, бабуся брала його в долоні і глибоко вдихала запах. Про голод вона не говорила, але він був в її пам’яті. Їй пощастило вижити. Її дітям – народитися. Онукам – знати. Так пощастило не усім з роду.
Голодомор був російською збройною акцією зі знищення базової української верстви. Опір інтервенції і окупації тримався саме на селі. Московити боялися зустріти шаблі, багнети і кулі, тому воювали із клунями, зерном, жінками і дітьми. Зараз воюють із трансформаторами, пологовими будинками, електростанціями. Суть москво-варварів незмінна – в часи Батурина, в часи Голодомору, зараз – нелюди. Сцикливі в своїй рабській жорстокості.
Тому так воліли в Кремлі запудрить мізки українцям соціалістичними байками про «все вакруг калхознає, всьо вакруг майо» і «хто бил нічєм, тот станєт всєм», щоб збороти в мізках те, що не здатні збороти в зброї. Українці велися, а потім вмирали. Тілом. Духом. Мовою. Ідентичністю.
Або йшли в бій. Зброєю і словом, в полі і в підпіллі, в засланнях і закордонах. Йшли, бо вірили – справу полеглих не буде покинуто.
Так було на початку ХХ століття. Так є на початку ХХІ.
«Ідуть колони твердим кроком непереможених. Не лякають їх тюрми, ні кулі, ні голод, ні холод північних таборів. Полягли борці – воскресають в нових. Ідуть колони тернисто-кровавим шляхом – до ясної великої Мети. Дорогу вказують їм могили тих, що на прапорах мали: Воля – або смерть» – Юрій Горліс-Горський, «Холодний Яр».
Там, де у вікно крім свічки можуть виставити кулемет, голодоморів не буде.
Пам’ять полеглим. Честь тим, хто продовжив їх справу.
Воля або смерть.
