Нас штормить

Андрій Бондар

От життя нас випробовує, Матір Божа…

Ще нещодавно, з приходом коронавірусу в 2020 році, ми нарешті, здавалося, назавжди звільнилися від осоружних офісів та університетських авдиторій і практично вже не бачили альтернативи роботі з дому – а отже, й максимальній атомізації та взаємному відчуженню.

Натомість нова ситуація нас знову змушує сходитися в колективи, збиватися в нові нестійкі соціяльні групи в якихось чайних, кав’ярнях, ресторанах японської кухні, «розетках», пунктах незламности, осередках витривалости, центрах стійкости, хабах і коворкінґах. Ми знову повертаємося в реальність колективних дій, хоч і для того, аби задовольнити свої віртуальні потреби, що з права і можливості перетворилися на привілей, який не за кожні гроші купиш. Іноді й не купиш узагалі, бо не все тепер можна купити за гроші. Це саме та війна, про яку ми між 2014 і 2022 року боялися думати, але ніяк не могли обійти або уникнути. Справжня війна – це коли… І ми всі знаємо, коли. І знаємо, як. Ми в ній живемо. Ми до неї адаптуємося. Ми під неї підлаштовуємося. Ми її хочемо пережити і в ній вижити.

І вже незабаром ми будемо доплачувати за ходіння в офіси, де є електроенергія та інтернет. Навіть ті з нас, хто вже 20 років туди не ходить – як, наприклад, я. Зрештою, в ресторанах за право посидіти в інтернеті і підзарядити свій ноутбук ми купуємо тістечка і зелений чай.

Нас штормить. Над нами явно хтось експериментує. Але не залишається нічого іншого, крім стоїцизму.

«Пекло – це інші», – пише Жан-Поль Сартр.
«Терпи, терпець тебе шліфує», – пише Василь Стус.
«Життя триває – точиться війна», – пише Анатолій Лупиніс.
«Ти знаєш, що ти – людина?» – пише Василь Симоненко.
«З’єднання з інтернетом відновлено. Ви не в мережі», – пише смартфон.
«Я не можу відповісти на твоє питання “Who is mister putin?”, чуваче. Замало даних. Я не звикла так працювати! Не муч мене!» – каже Сірі.

І тільки генерал Залужний посміхається, як Джоконда.

Автори