Обманки московитського проєкту

Андрій Бондар

Here I come, Constantinople…

Я оце подумав, що, коли росіяни окупували Київ наприкінці ХVIII століття, з ними це зіграло лихий жарт. Маючи Київ, вони подумали, що можуть усеньку свою енергію віддати на боротьбу з Османами і визволення святого Царгорода від басурман.

До речі, початок московитського проєкту майже збігається в часі зі згасанням Візантії. Після перемоги над Наполеоном у них паморочиться від успіхів голова, й от вони витрачають практично все ХІХ століття на завоювання гегемонії в Чорному морі. Скільки з них соків випила Кримська війна? А війна на Кавказі? І все заради того, аби втолити свій новий геополітичний міт і прибити щит на брамі Царгорода.

Потім були війни з Японією, які цю імперію просто добили. Перша світова стала останнім цвяхом у труну. А вбила і знекровила росію насправді скобелєвщина.

Втім оця ідея з Константинополем не зникла. Вона навпаки відродилася у 1991 році, але в чудернацькій, фарсовій формі. Роль Константинополя посів уже Київ. Відтоді вся енергія російської планети спрямована тільки на одне – повернути Київ, повернутися у блаженні історичні часи, коли вони (!) прибивали щит на брамі Царгорода. Київ тут для них – практично Константинополь. Бо цілком привласнивши древньоруську спадщину впродовж трьох попередніх століть, на початок століття ХХІ росіяни ввійшли з двома яскравими фальшивими мітами – їхнього києворуського джерела і москвою – Третім Римом.

Тобто все там побудовано на двох обманках, які, власне, і складають основу інтеґрального міта про богообраність і месіянізм російського народу, який, уже “загартований” сталінізмом і кримінально-конторським постсовком, входить у 24 лютого 2022 року заспаними рилами їхніх перших мерців у Гостомелі та Бучі і отримує там, під своєю материнською платою, грандіозної пизди від учорашніх людей 2-го сорту, на яких досі практично і трималася ця імперія, від XVIII століття починаючи.

Тобто нині під Херсоном і далі в Криму росіяни дограють із поразкою і ганьбою свою останню російсько-турецьку війну і закривають проєкт скобелєвщини, а загалом в Україні вони програють битву за київську та візантійську спадщину, залишаючись сам на сам із найгіршим ворогом, якого тільки можна собі вигадати – самими собою.

Уся їхня показова боротьба із Заходом, поширена путінською пропагандою, – мізерна туфта в порівнянні з поразкою цих мітів. Тому вони знову і знову будуть чіплятися за свої міти, які перейдуть незабаром у категорію народних казок і прібауток, але вестимуть тепер нову російсько-турецьку війну – тільки вже на Кавказі. Не тому, що її хотітимуть. О, ні, ніхто з них її не захоче. Але їх ніхто не питатиме. Тому невдовзі таким Константинополем по черзі ставатимуть Дербент, Махачкала, Грозний і Нальчик. А потім і Краснодар, і вся Кубань…

Ну, і далі буде.

*лунає пісня Here I come, Constantinople гурту The Residents*

 

Гравюра Фідельйо Бруні “Олег прибиває щит свій до воріт Царгорода”, 1839

Автори