Вісті з фронтів. 21.10.2022
Замітки на полях…
– Загальна частка “відновленних” боєприпасів основних калібрів, які зараз постачаються для потреб частин і підрозділів російського угрупування військ, що оперує на території України, досягнула відмітки 65-67%. По суті, дві третини 152-мм, 122-мм (включаючи НУРС-и) та 125-мм танкових снарядів, які зараз російське командування тягне на фронт, “відремонтовані” після зняття з “довгострокового зберігання” по катедрі РАО.
Як з’ясувалося, артилерійські постріли роздільно-гільзового заряджання та артилерійські постріли картузного заряджання зберігалися у російському війську, м’яко кажучи, не у відповідності до вимог керівних документів по експлуатації РАО. Тому їх доводиться, перш ніж відправити “у війська”, приводити до тями (якщо це ще можливо).
Це відбувається шляхом напруженої роботи рухомих та стаціонарних артилерійських ремонтних майстерень, КПМ, спеціальних рухомих засобів ТО, ремонту та перевірки озброєння, ракет та боєприпасів; КПА; спеціальних верстатів, транспортерів та інструментів для збирання артилерійських пострілів, газового та електрозварювального обладнання, спеціальних силових та зарядних електростанцій, вантажопідйомних засобів.
Як з’ясувалося, всього цього у російському війську не тільки не вистачає, а часто-густо воно знаходиться, скажімо так, у дещо занедбаному або не працездатному стані.
Ситуація із 82-мм та 120-мм мінами також виглядає не дуже оптимістично (хоча по ним цей показник коливається у диапазоні 30-40%, але має стійку тенденцію до зростання).
Щось мені підказує, що незабаром росіянам доведеться майже всі свої боєприпаси перед відправкою на “достріл” у бік фронту попередньо “ремонтувати” та доводити до “працездатного” стану.
Але сьогодні зовсім не зрозуміло, чим саме і у які терміни все це буде відбуватися. Бо потік артилерійських боєприпасів, які потребують “відновлення” після порушення усіх норм та стандартів їхнього “довгострокового зберігання”, зростає, а спеціалізованих ремонтних потужностей для цього у росіян явно не вистачає.
– Після мого вчорашнього “допущення”, що боротьба за “трикутник” Шипілівка – Привілля – Новодружеск у закруті Сіверського Донця північно-західніше Лисичанська може стати своєрідним тригером для ще більшого “рубілова” в районі Кремінна – Рубіжне, командування військ противника таки вирішило звернути свою “дорогоцінну увагу” на цей потенційно небезпечний для нього виступ:
– воно організувало атаку на передові позиції ЗСУ в районі Білогорівки,
– спробувало також “відсунути” наші підрозділи по напрямку ЛНПЗ – Верхньокам’янка.
В обох випадках нарвалося на “пламенный привет”…
Але, загалом, мене, чесно кажучи, дивують рішення російського командування, яке керує військами у районі Кремінна – Рубіжне та Лисичанськ, тобто тим самим “південним” тактичним угрупуванням.
Головним чином через вперті та наполегливі атаки на Терни та Торське, які вартують росіянам майже кожного дня суттєвих втрат, бо у тактичному сенсі вони абсолютно безглузді на відміну від тих, які те саме російське командування організувало на протилежному березі Сіверського Донця. Ця очевидна безглуздість визначається тим самим закрутом річки і створеним ним “трикутником”.
Поясню…
Якщо ЗСУ прорвуться в нього, то такими ж безглуздими стануть не тільки вперте бажання росіян “прорваться в Торское” (це жодним чином не впливає на “якість оборони Кремінної”), а й взагалі сама “оборона Кремінної” стане майже безглуздою.
Адже очевидно, що с позицій у Привіллі чи Новодружеску ЗСУ отримають можливість кошмарити як саму Кремінну, так і Рубіжне, м’яко кажучи, “дуже плотно”, що, в свою чергу, зробить цю саму “оборону” росіян, м’яко кажучи, дуже й дуже складною.
Більше того, якщо одночасно з цим ЗСУ вийдуть до перехрестя дороги з Білогорівки на Малорязанцеве та “посьолок Лисичанский” з дорогою Т1302, під цілком “реальною загрозою” опиниться вже власне сам Лисичанськ.
До російського командування на цій ділянці всі ці розклади та розуміння особливостей місцевої топографії “дійшли” тільки вчора. Раніше воно вперто билося лобом, щоб “встановити рубіж оборони по берегу річки Жеребець”, але так і не спромоглося у цьому сенсі ніфіга добитися.
Цілком можливо, що ці атаки були обумовлені та “ув’язані” зі сподіваннями російського командування нарешті прорватися північніше Бахмуту й вийти принаймні до Красної Гори з боку Соледару. Але, то таке малоймовірне навіть з точки зору того, щоб після цього “стрімко обійти Сіверськ” з півдня, при цьому для російських військ це було би явно неможливим. А без цього всі ці лобові атаки на Терни та Торське повністю позбавлені сенсу, як свого часу вони таранили українську оборону у напрямку на Барвінкове (вперто й не зважаючи на те, “що там у сусідів”).
Лише вчора російське командування почало силами 1-ї БТГр зі складу 254-го мсп 144-ї мсд 20-ї ЗВА, “половиною” чергового “штурмового загону пвк “вагнер” та ротою БАРС-у пробувати вибити передові підрозділи ЗСУ з Білогорівки та “просунутись” від Лисичанського нафтопереробного заводу на захід.
На мій виключно суб’єктивний погляд, ці судорги вже запізнились. Більш детально вдаватися у пояснення, чому саме вони запізнилися, я, звісно, не буду, але одне зазначу.
Ці дії мали би сенс, коли ЗСУ проводили тактичне “покращення” в районі Лиману, обходячи його в тому числі східніше Ямполя. А зараз, після того, як їх вибили з Білогорівки та східних підступів до Верхньокам’янського, це банальне й чергове (в який вже раз) “викидання тушок на вітер”.
Фото: Генштаб ЗСУ
