Покинуті узбіччя

Антон Сененко

Шлях на Балаклію виявився дещо важчим, ніж ми думали.

Так, тут, як і в березневому Ірпені, теж щойно завершилися бої. І мости були так само підірвані, як на Чернігівщині в квітні. Але важке свинцеве небо Харківщини вперто зрошувало легендарний родючий чорнозем об’їзних шляхів чистою водою, наче намагаючись змити бруд окупантських чобіт. Польові дороги перетворилися на суцільне багно, в якому невпинно буксували ель двухсоті, терракани, жигулі і автобуси з військовими.

Я ще раз сильніше вперся плечем у задню ляду, а Мартин Брест витиск з повнопривідного Гранд Черокі все, на що той був здатен, аби розвернута боком машина таки виїхала зі склизької багнюки і не врізалася у придорожнє дерево. Вдалося. Я подивився на свої ноги, потім поглянув на взуття Максим Музика… грець із тим, не найбільша проблема.

Що таке Балаклійщина та Ізюмщина нині?

Мартін це назвав «Покинуті узбіччя».

Росіяни так швидко відступали, що про їхню паніку свідчать не тільки поспіхом залишені позиції з купою боєкомплекту і особистих речей. Розірвані шини, кинуті уздовж дороги ящики, навіть проламані з приводу і без відбійники – так і уявлялось, як рядовий мехвод чи піхотинець «другої армії світу» з подивом дізнавався, що ЗСУ прорвали фронт і заходять у фланги. Дізнавався, стрибав у свою техніку і намагався втекти.

Наші їх били. Жорстоко. На смерть. Не знаю, чим, але точно і невідворотно.

Це з телеграм-каналів чи телевізора могло скластися враження, що росіяни чи не самі пішли. Ні. У них винищені всі бази, а шляхи відступу всіяні вирвами і уламками їхньої згорілої техніки.

О, а ось у кюветах з обох боків шляху три цілісінькі російські танки. Танкісти вивели важкі машини з-під удару наших з дороги (на асфальті лишились розірвані вщент вантажівки та БМП), але вперлися намертво у грунт.

На кожному танку вже сиділо по півдюжини наших військових, які із завзяттям щось відкручували та роздивлялися. Взагалі, все довкілля нагадувало якийсь мурашник: он хлопці порпаються у складі російського БК, що штабелями звалений біля ангару, а ці тягнуть БМП з літерою Z, а ці… а ці причепили до МТЛБ буксирувальний пристрій і, очевидно, «охороняють» її від інших підрозділів в очікуванні тягача. А тут броньовик Торнадо вже тросом затягують на трал.

Повсюдно панує унікальна атмосфера, коли бої щойно вщухли, але мирне життя ще не почало повертатись. Це дуже коротка мить, яка буває лише раз на багато десятиліть.

З Ізюму вилетів кортеж Зеленського (про його візит ми дізнались лише ввечері, коли повернулись назад, і з‘явився зв‘язок).

Йому ж назустріч продовжували йти нескінченні колони наших військових. Нашу землю і далі звільнятимуть.

Важко сказати, що зараз відчувають місцеві, котрі пережили шість місяців окупації. Вони постійно стоять обабіч доріг і, таке враження, без упину вітають колони ЗСУшників. Люди збираються на центральних площах сіл у натовпи і щось обговорюють.

Тут ніде немає світла і зв’язку. Практично всі будинки без вікон і у багатьох пошкоджені дахи. Обірвані дроти зі стовпів трапляються частіше, аніж павутиння в закутках покинутих осель.

Зима для цього регіону буде дуже важкою.

Коли ми вже вертались назад із Ізюму, нам назустріч пройшла величезна (під 50 машин) колона ДСНСників з важкою будівельною, розмінувальною та іншою технікою. Військові наводять переправи та прокладають тимчасові дороги шляхопрокладачами БАТ-2. Також пройшла колона поліції, що повертає на вулиці цих міст, містечок і сіл Закон і Порядок.

Знаючи, що росіяни тримали людей в інформаційному вакуумі, мовляв, Україна впала, і росія тут назавжди, неважко зрозуміти щирий подив місцевих, які бачать спроможну українську державу.

Дуже сподіваюся, що невдовзі тут можна буде також побачити колони волонтерських бусів з харчами, гігієною, генераторами, плівкою (щоб затягувати вікна), фури міжнародних організацій і транспорт малого бізнесу, що знову відкриватиме магазинчики та автозаправні станції.

Поки що ж це – суцільне дике поле. З щасливими, але голодними людьми.

Дякую Збройним Силам України і, взагалі, усім Силам оборони України за звільнення нашої землі.

Я не міг не поміхатися, коли бачив щасливі обличчя тутешніх. Навіть коти і собаки здавалися якимись ошаленіло радісними та привітними.

Переможемо.

 

Автори