Попри два роки відчайдушної державно-примусової жижиталізації

Костянтин Корсун

І поки всі мовчки чекають залужних новин з півдня України, я розкажу про новини діджиталізації.

Власне, для знаючих людей тут ніяких новин немає: за рівнем цифровізації Україна далеко не на перших місцях у Світі. І не на десятих. І не на двадцятих. Ближче до 50-х. На скринах: результати міжнародних досліджень.

На перших місцях стабільно: Данія, Нідерланди, Фінляндія, Сінгапур, Швеція, Японія, США. Україна – десь на 47 місці, а десь на 54-му.

Чому ж все так, попри два роки відчайдушної державно-примусової жижиталізації?

А справа у правильній черговості коняки та воза.

Цифровізувати є сенс щось існуюче в «аналоговому» світі і що вже нормально працює.

А от на гнилому фундаменті корупції та беззаконня побудувати надійний будинок з мальовничим коником на даху не можна. Тобто можна, але це буде просто шкідлива ілюзія, яка розважає піпл та відволікає від вирішення дійсно важливих проблем.

Але саме для такого масштабного шоу владні інфоцигани призначили себе головними з примусової хуяк-хуяк-цифровізації величезної країни Європи. «П’ятирічку за три дні!» – ось це приблизно воно.

Низькокваліфіковані дурники, вчорашні «весільні фотографи» та невдахи-SММники без жодних вагань та сумнівів рішуче взялися за надскладний загально-національний технологічний процес. За традиційним для них принципом «Зміг замазати ранку зеленкою – зумію зробити пересадку серця, шо тут такого».

Насправді ж, цифровізація – це ще одне, тепер цифрове відображення існуючого стану розвитку суспільства. Як новий мобільний додаток до вже побудованої, наприклад, системи банків, електронних платежів, SWIFT, численних законів, регуляцій, міждержавних договорів, взаємних важелів впливу, завдатків, страховок та лютої кіберполіції на зарплаті у банкірів.

В якомусь сенсу цифровізація – це полірування чогось, що вже працює, але якось повільно та без блиску.

Фундаментом успішної діджиталізації завжди були і будуть такі ненависні «дієвим» «аналогові» олдскульні цінності: справедливий суд, працююча правоохоронна система, розумна податкова політика, дотримання прав та свобод громадян, змінність влади, її зворотній зв’язок з громадянами і все таке. Або геть не зрозумілий для них принцип «Закон – один для всіх, і його не можна не виконувати».

Наразі ж те, що жижиталізатори називають цифровізацією, більше нагадує підфотошоплену фоточку. Якою на короткий час можна когось переконати, нібито ти краще, ніж насправді. Але коли правда випливе, тоді всі дізнаються, що ти ще й брехло.

Рейтинг «Найкраща Цифрова Якість Життя»

Дослідження ООН «Найбільш технологічно розвинуті країни Світ»

 

Україна у світовому рейтингу (31 місце в Європі, 47 місце у Світі)

* * *

Бачу, не всі розібралися, що таке цифровізація країни.

У коментах до попереднього допису (див. вище – ред.) про місце України серед найбільш технологічно розвинутих країн точилися запеклі баталії типу «не вірю таким рейтингам», «поїдьте в Європу і спробуйте там знайти ЦНАП», «спробуй в США заплатити через смартфон», «як взагалі Німеччина увійшла у топ-20?».

Звісно, у багатьох наших співгромадян є власний досвід використання досягнень цифровізації у країнах умовного Заходу, і не у всіх він позитивний. Частково погоджуюсь, бо по деяких моментах я також маю власні негативні приклади.

Але.

Рейтинги країн складаються за багатьма критеріями, перелік яких мало хто спромігся прочитати.

А от я прочитав і тому розкажу детальніше.

Ось, наприклад, той самий Digital Quality of Life Index (DQL) обраховується на основі 5 «опорних стовпів»: доступність Інтернет, якість Інтернет, е-інфраструктура, е-безпека, е-урядування (internet affordability, internet quality, e-infrastructure, e-security, e-government).

Якщо з першими двома Україна ще може позмагатися з більшістю країн ЄС, то з е-інфраструктурою у нас поганенько, з е-урядуванням доволі слабо, а з е-безпекою зовсім біда-біда (її фактично немає – саме для більшості громадян). Поліція не здатна навіть знайти викрадений телефон – найпримітивніше розслідування на кілька секунд.

Або, наприклад, ООНівський рейтинг ТАІ (індекс технологічних досягнень). Цей індекс бере за основу наступне: «технологічні навички громадян», «ступінь використання Інтернету» та «використання технологій в мережевій економіці». Також включені «процент виданих резидентам патентів на винаходи», «надходження від роялті та ліцензій», «кількість Інтернет-хостів», «процент високотехнологічного експорту», «кількість телефонів», «споживання електрики», «середня кількість шкіл» та «коефіцієнт вступу до вищих навчальних закладів».

А ще «інвестиції у створення технологій» та «витрати на вчених та інженерів у науково-дослідних роботах (R&D)», де лідерами є Швеція, Бельгія, Нідерланди та Фінляндія.

А ще «кількість технологічних центрів світового значення» – лідер США, 13 штук.

Перш, ніж волати «та був я в тих Європах, в Україні все значно краще», спитайте себе (і вітчизняних жижиталізаторів заодно): скільки залучено справжніх інвестицій у справжнє «створення технологій»? А у порівнянні з країнами Заходу? Про всяк випадок нагадаю, що донорські гранти урядовим структурами – це не інвестиції. І купівля українських стартапів – теж не інвестиції.

А скільки в Україні створено високотехнологічних R&D центрів? Дерев’яні «кластери кібербезпеки» чи пілорами а-ля ДП Дія не пропонувати.

Ну а про жалюгідний стан вітчизняної науки – основу розвитку технологій – я навіть не хочу згадувати. Це натуральна ганьба та національний сором. Які цілком логічно витікають з якості української вищої освіти. До якого місця можна притулити український диплом в країнах ЄС чи, недайбох, США, усі знають.

І головне, світові рейтинги диджиталізації країн складаються на основі цифровізації економіки (економіки, Карл!) та суспільства (!). І десь там, поміж численних заходів з e-governance, ще й надання державних послуг в онлайн-форматі.

Це я прозоро натякаю на те, що зляпанний за всі гроші світу один підозрілий state-owned (державний) додаток – це ще далеко не діджиталізація економіки та суспільства. Дуже далеко.

Ось чому Україна в рейтингах найбільш діджиталізованих країн Світу буде лідирувати ще ой як не скоро. На жаль.

І до речі, ЦНАПи в Україні створювалися за попередньої влади на кошти ЄС, за їхніми ж рекомендаціями. І те, що ми називаємо ЦНАПами і чим так пишаємося, вже давно існує у більшості країн ЄС, просто у менш пафосному та більш буденному виконанні. Бо вони не дуже потрібні насправді: просто немає потреби громадянам отримувати «у держави» довідку чи виписку про те, що «держава» і так знає про громадян. Навіть «у цифровому вигляді».

Автори