Без права не робити вибір
В дитинстві я мріяв бути дорослим. Та хто з нас того не хотів?.. Безлімітні іграшки, ігри на комп‘ютері, снікерси за бажанням і щоденні відвідини макдональдса, де б він не був.
Проблема дорослого життя виявилася не в тому, що снікерсів геть не хочеться, а після 5 місяців широкомасштабного вторгнення і їхнього постійного вживання за кермом від них відверто нудить.
Не в тому, що перед маком перевагу віддаєш супчику, пюрешці з салатом та відбивній… хоча, буду чесним, зараз не вистачає інколи раз на місяць втрамбувати чізбургера з картоплею фрі.
Не в тому, що на ігри немає часу, а дорослі іграшки постійно потребують коштів, запасних частин, набоїв і ще раз коштів.
Не в тому, що у відділ іграшок не можеш зайти, бо згадуєш про сина, якого не бачив 5 місяців.
Проблема в тому, що доросле життя – це потреба постійно робити вибір. Ти не маєш, трясця, вибору не робити вибір. Немає такої опції. Навіть коли робиш вибір не робити вибір – це теж вибір. Інколи страшніший за вибір неправильний. Бо за кожне своє рішення ти нестимеш відповідальність – перед суспільством, дружиною, сином. Перед побратимом.
І навіть коли ніхто не бачить і не дізнається – перед собою. Самим. Коли лишаєшся сам удома в цей клятий 151 самотній вечір.
Війна яскраво показує, що вибір, який ти здійснював у житті до цього етапу війни, – то якесь пап‘є-маше. Навіть згадувати соромно.
Тут же щодня треба обґрунтувати в першу чергу для себе, чому допомога піде такому-то підрозділу, і лише потім – іншому. Чому оця машина їде на південь, а оця – після СТО – на схід і тижнем пізніше. Чому саме на це місто слід звернути увагу, хоча прильоти – в багатьох його сусідів.
Не завжди вибір є оптимальним. Але війна така штука, де неоптимальний і швидкий вибір є кращим за зважений і запізнілий. І щовечора доводиться самому собі обґрунтовувати, чому інакше не можна було. Чому вийшло норм, і встигнеш допомогти усім, хоча пам‘ятаєш заповідь Тайри, що «всіх не врятувати».
Єдине, за що вдячний долі зараз, що вже 4-й місяць поспіль не доводиться робити вибір «хто з цих тридцяти людей в першу чергу сяде на 3 місця, щоб виїхати з-під мінометного обстрілу».
Але флешбеки весь час наздоганяють.
Минулого тижня ми завдяки Вам і донаторам з-за кордону передали в один з підрозділів ЗСУ Кіа Соренто. Найжахливіше в технічному плані авто на моїй пам’яті, але механіками було доведено чи не до ідеального стану. Куди авто пішло – почитайте в пості Vlad Samoylenko.
Цього тижня передамо на підрозділи ЗСУ ще Ніссан Ікстрейл і, ймовірно, Форд Рейнджер. Про це напишу окремо.
В доробці баггі під пильним наглядом Mladena Kachurets.
Я дякую Вам.
Дякую за то, що щоразу, коли донатите нам, Ви робите вибір. Чому нам, а не комусь іще.
Дякую двічі тим, хто донатить на нас і на ще когось. Бо на всіх нас не вистачить.
Але на своєму напрямку ми стараємось по-максимуму.
Картка Моно Влада Самойленка для донатів 5375414104600365
Мій пейпал senenkoanton@gmail.com
Майте гарну ніч.
Переможемо.
P.S. Окремо, Харкову. Тримайся, милий. Я в тебе гостював трохи. Все чув. Бачив. Так, я бачу, що нізвідки, раптово, дуже гучно і боляче. Але тримайся. Твої мешканці неймовірні. Твої рятувальники безстрашні. Твої воїни сильні. І скоро вони вб‘ють всіх росіян, що так підступно тебе нищать.
Я з ними говорив.
Вони запевнили.
Будь.
Фото автора: В такі дні відчуваєш себе оцим слоненям, якого я виявив на згарищі одного з будинків в Ірпені. Не знаю, хто його там відкопав і лишив, але воно якось впевнено дивиться з каменюки вперед, готове до всього і навіть більше. Тільки за спиною у нього центнери і тонни обгорілого каміння та людського горя…
