Дежа вю з 2014-го
Якесь бісове, сказав би навіть “грьобане”, але то буде дуже грубо, тож бісове дежавю із 2014-го.
Все, що стосується економіки, якось так нагадує 2014-й, що аж лячно.
Ті самі численні розмови про неминуче відновлення. Про заграніца нам допоможе. Той самий пошук “точок росту”. Те саме засилля візіонерів та піонерів на всіх рівнях, які розповідають про “дуже прості рецепти розвитку, треба просто…”. Такі ж самі конференції на тему світлого майбутнього з тими ж самими обличчями. Ті самі розповіді, що ми приречені на зростання, що вагони з іноземними грішми вже стоять на кордоні, і треба лише дати команду і визначитися, між ким саме їх розподілити.
Ті самі розмови “в Україні немає професіоналів, немає аналітиків, немає економістів, немає нічого” (не повірите, але 8 років тому, саме в цей десь час це казала Валерія Гонтарєва – я ж казав, не повірите).
Те саме окозамилювання на всіх рівнях – “в нас все вже є та працює. – Так не працює ж! – Ми у 2019 році прийняли відповідну постанову, значить, працює! – Так не працює ж, ви ж самі це знаєте! – Читайте постанову та не заспамлюйте ефір, слєдующій!”.
Ті самі банки, в яких “по нормативах все хорошо”, і які поза тим стають дедалі більше схожими на мертве дерево – зовні міцне, всередині трухляве. Той самий Нафтогаз, який доведеться докапіталізовувати, і це при тому, що емісія вже й так перевищує плани та планку. Те саме зменшення міжнародних резервів, яких ніби досить, та такими темпами за пару місяців щезне і “ніби” і “досить”.
Ті самі контролюючі органи, дедалі більш активні, які хочуть більше контролювати, ще більше контролювати, якомога більше контролювати.
Той самий дерибан-під-шумок, той самий галузевий лобізм в поганому його сенсі (коли “пропадай економіка, але дай мені тут і зараз”). Ті самі чиновники, які теж під шумок єдине, що кажуть, це “треба інституційно посилити наше міністерство” (своїми словами, дати більше повноважень контролювати і менше зобов’язань).
Ті самі “комфортні люди”, які не кажуть “ні”, а кажуть тільки приємні речі в керівництві всіх, мабуть, держорганів та поблизу президента. Те саме небажання будь-якого керівника, починаючи від вже згаданого президента, слухати хоч якісь неприємні речі, слухати щось крім “взято в роботу, буде зроблено, як ви захочете”.
Суто плани, бравурні рапорти, що не мають нічого спільного з реальністю, візіонерство та професійні реформатори, великі плани, як за три місяці перетворити Україну на квітучий сад, повне ігнорування ризиків (“ну це ж тільки ризик, не треба про неприємне, слєдующій!”), повна недовіра до всіх, хто каже щось інше.
Єдине, чого немає, це політичних розборок на кшталт літа-14, та навіть не знаю, чи це добре, бо без тих політичних розборок, без розпуску парламента і без неочікуваних результатів виборів не було б того уряду грудня-14, який, несподівано, зміг хоч щось перебудувати.
Загалом ситуацію дуже сильно характеризує фраза “втрачено інстинкт самозбереження”.
Звичайно, можна сподіватися, що ситуація абсолютно так же й повториться, як наприкінці 14-го та на початку 15-го, коли цей інстинкт тимчасово вмикнувся, й у владі зрозуміли, що, якщо продовжувати в тому ж дусі і темпі, то не буде нічого. На це лише й лишається сподіватися, бо достовірних даних, що воно вмикнеться знову, геть немає, тільки надії на повторення.
Вибачте вже за реалізм; якщо не до смаку, не читайте це, забудьте, краще почитайте про героїв, які з однієї Ігли збивають 6 ворожих гелікоптерів, або про Чорнобаївку 28:0, а про економіку не треба.
Колаж: Андрій Калістратенко / ЕП
