Росіяни люблять нас, як самих себе

Віктор Трегубов

Деякі наївні українці вважають, що росіянам так легко вбивати нас, бо вони нас ненавидять, вважають за чужих, не цінують наші життя.

Це абсолютно помилково. Росіяни люблять нас, як самих себе. Себто мають за лайно.

Це важливо усвідомити. Майже усі звірства, що росіяни чинили щодо українців, вони так само чинили щодо росіян. Тут можна, звісно, згадати Голодомор, що не має прямих прецедентів у стосунках Кремля з населенням самої Росії. Але з іншого боку, нагадаю, придушення Тамбовського повстання було першим і, здається, єдиним прикладом використання зброї масового знищення не проти іноземців чи хоча б “неблагонадійних” національних меншин, а проти власного народу.

Буча могла б з тим самим успіхом повторитися в Хімках. Тими ж людьми. В них просто така цінність життя та такий загальний рівень. Вони так само радо різали б власну деревню, були б можливість та горілка. Що, власне, і відбувалося у громадянську війну, коли можливість та горілка були.

Проблема в наших стосунках трішки тонша.

Емоція росіян до українців – це не ненависть до чужого, чужих якраз там в нас не бачать. Це лють до того, яким ти не зміг стати.

Ми довго жили в спільному домі. Мали спільний побут. Ми дуже добре знаємо Росію – значно краще, ніж росіяни знають нас, а в дечому краще, ніж вони знають самі себе. І ми вийшли з цього дому.

Росіяни такі:
– Гей, чому? Що, погано жилося?
А ми такі:
– Ну то да. Подивіться, яке все удовбищне.

І ось тут виникає почуття, що абсолютно єднає Бикова та Гіркіна, ліберального росіянина та лютого ватника.

Вони ж знають, що все удовбищне. Вони чудово розуміють, наскільки жалюгідним лайном є дійсність, яку вони вибудували довкола себе. Але щоб не зійти з розуму від зневаги до себе та справи рук своїх, всередині себе вони вибудували дуже складну систему “так, але”. Вона у ватника та ліберала різна, але в обох є.

– Так, все мерзенне, але нас усі бояться, ядерні ракети…
– Так, все мерзенне, але Достоєвський, Толстой…
– Так, все мерзенне, але особлива духовність…
– Так, все мерзенне, але інші не кращі…

А тут поряд стоїть українець і цю систему, що є фундаментальною конструкцією, руйнує. Прямо фактом свого небажання спільного проживання.

– Та ну, не так вас і бояться. Та й що це за північнокорейський привід для гордості? Та й Достоєвський – сумнівної моралі філософ. І жодна це не особлива духовність, а просто сраку забув помити. І так, інші кращі, ми ж і інших бачили. Ми пішли.

І отут у ватника та ліберала виривається суголосний крик “КУДАБЛЯ?!”.

Це така ненависть пожиттєвого невдахи до жінки, що від нього пішла. Вона пішла не тому, що він її любить, – хоча може й любити, це тут не принципово, – а тому, що він почувається нікчемою. Йому треба будь-як скасувати цей факт, щоб нікчемою себе не відчувати. Хоч до батареї її прив’язати, але щоб була. І, звісно, навздогін їй летить знецінення, “шльондра”, “куди ти без мене”, “я ж люблю тебе, дура” та “це тебе Васька увів, ух я йому”.

Саме тому шукати союзників в російській ліберальній тусовці не має особливого сенсу. Не тому, що вони там усі однакові, – вони різні, насправді, – але тому, що абсолютну більшість з них об’єднує єдина емоція відчуття неповноцінності власної держави, яка нікуди не подінеться, допоки Україна не повернеться. Дискурс в них може бути хіба що “як її повернути”, а не “чи треба повертати”. І так, саме тому Путін воює не за міста, а за квадратні кілометри випалених руїн.

Автори