Репортаж із кузову КрАЗу

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Хитається кузов. КрАЗ підстрибує на ямах та купинках. Бурчить двигуном. Притримуючи рукою автомат, я спостерігаю за життям край дороги.

А там – безкрайні степи південного сходу України. Пейзажі, знайомі мені від самого дитинства. Я виріс серед таких. Біля Запоріжжя у нас все те саме.

Проїжджаємо села. Видовище сумне, заморене спекою. Села тут небагаті. Що й не дивно. Лише полити город улітку тут обходиться в цілий статок. Я пам’ятаю, як батьки поливали город на дачі. Це не враховуючи всього іншого.

Поля перетинають траншеї. Від краю до краю.

Хитається кузов. КрАЗ підстрибує на ямах та купинках. Бурчить двигуном. Притримуючи рукою автомат, я спостерігаю за життям край дороги.

Зупинка. Певно, блок-пост. Водій називає пароль – і поїхали далі. Солдати на блоку махають привітно руками. Я махаю у відповідь. Я взагалі долоню жестом вітання піднімаю вже підсвідомо. Тут багато військових. Вітання між військовими тут – це щось середнє між просто вітанням і жестом належності до кола обраних. Бо ми всі тут. Ми в армії. Ми воюємо. На відміну від…

Хитається кузов. КрАЗ підстрибує на ямах та купинках. Бурчить двигуном. Притримуючи рукою автомат, я спостерігаю за життям край дороги.

«Підтримуємо ЗСУ», «підтримуємо ЗСУ», «підтримуємо…». Порядно дістали вже такі банери. Підтримує ЗСУ вся країна, але чергу на заправку військовому не уступить ніхто. Для такого потрібна істинна самопожертва. Або наприклад: «Янголи носять форму ЗСУ». Ну так, я й не відав, що то янголи висловлюються дев’ятиповерховими матюками, риють окопи, віджимають одне в одного паливо, тягають ящики і мішки… Ніякі ми не янголи, ми – люди. Янголи по землі не ходять і шкарпетками не смердять.

Але буває реклама від якої теплішає на душі. Наприклад: «Пишаємося ЗСУ і даємо хороші знижки військовим». Якась піцерія у Павлограді. Коротко і предметно. Оце правильна підтримка.

Хитається кузов. КрАЗ підстрибує на ямах та купинках. Бурчить двигуном. Притримуючи рукою автомат, я спостерігаю за життям край дороги.

За парканами військових баз, за зоною дії ствольної арти жіночки носять літні сукенки, а чоловіки гульбенять в парках. З пивком. Я їх не засуджую, ні. Чого мені засуджувати їх, коли по Києву таких ходять натовпи? Не буває армій більших за 5% населення, я знаю.

Місцеві на нас, військових, реагують по-різному. Десь байдуже. Десь нам махають услід. Жінки, діти. Це приємно. Є відчуття, що все не дарма. Махають не всі? Теж мені біда, далі у тил взагалі ніхто не махає. Ми не горді, переживемо.

Буває, що місцеві «доходяги» підходять просити цигарки і «поправитися». Типу: «Вам же зарплатню платять». А буває, що тутешні дядьки купують нам воду і цигарки. Якісь хлопці в наш КрАЗ на ходу кілька пляшок «Пепсі-коли» закинули. Прямо на ходу, з машини. Дрібниця, а приємно.

Хитається кузов. КрАЗ підстрибує на ямах та купинках. Бурчить двигуном. Притримуючи рукою автомат, я спостерігаю за життям край дороги.

Проїжджав через містечка, в яких бував раніше. Помилувався забитими вікнами і пустими подвір’ями. Люди уїхали. Люди бояться. Людей вигнала з домівок війна.

Війна тут скрізь. Вночі спалахує небо. Гримить. Буває таке, що несподівано, прямо неподалік тебе, починають працювати арта або РСЗВ. Тоді треба забиратися геть. Якщо були виходи – будуть приходи. Якщо можна забратися, звісно.

Хитається кузов. КрАЗ підстрибує на ямах та купинках. Бурчить двигуном. Притримуючи рукою автомат, я спостерігаю за життям край дороги.

Хлопці у кузові зайняті хто чим. Хтось куняє. Хтось регоче з якихось вульгарних жартів. Хтось вдивляється в телефончик. Хтось разом зі мною милується життям. Там – поза кузовом.

Ми всі знаємо, як виглядає воно. Оте життя, коли дивишся на нього з армійського КрАЗу у зоні бойових дій. Ми – пам’ятатимемо. Після перемоги. Нашої.

 

Ілюстративне архівне фото: Українські солдати в зоні АТО біля Донецька, квітень 2014 року

Автори