Рушії та гальма на шляху до НАТО

Тарас Чорновіл

Тимчасова повірена у справах США в Україні Крістіна Квін оприлюднила дуже корисну для нас інформацію: Україна може отримати повноправне членство в НАТО без проходження процедури отримання й виконання ПДЧ.

Це, звісно, всіма в Україні було сприйнято з ентузіазмом без вдавання в деталі. Бо й дійсно, новина дуже хороша. Трохи потішило, як наші легкоманіпульовані зе-позитивні громадяни почали на це реагувати, як на велике досягнення їхнього улюбленця. Та нехай себе тішать. От лише я не злопам’ятний, але злий, і пам’ять у мене добра, тому не забув, як ці самі особи місяць-два назад, коли Зеленський щодня лив бруд на НАТО та доказував, що нам потрібні якісь інші гаранти безпеки, а серед них першим виявилася дика московщина, поширювали скепсис щодо НАТО та всякі карикатурочки на Альянс. Але Байден і Джонсон декому дуже вміло мізки вправили й уже вся українська влада тепер стала категорично пронатівською. І на цім спасибі. Але не творіть собі героїв там, де цим і не пахне.

А тепер трошки розберемо всю цю історію в деталях. Бо, на відміну від зе-фанатів, ми ж з вами люди мислячі, хочемо все розуміти й осмислювати власною головою, а не брудними ротами арєстовічєй та подоляків. Тому по пунктах:

1. Чи ця заява серйозна й відповідальна?

Так. Американські дипломати, звісно, мають право на висловлення власних оцінок та припущень. Але посадові інструкції зобов’язують їх робити такі заяви у спосіб, щоб не змішувати позицію США та їхню персональну. Та й тимчасові повірені, на відміну від надзвичайних і повноважних послів, уникають зайвого оприлюднення власних суджень, така традиція. Тут висловлена позиція саме уряду, а повірена уповноважена оприлюднити її в неімперативній формі. Згадка, що “Україна може вступити…” замість імперативу “Україна вступить…” потрібна, щоб не причепився хтось із партнерів, бо НАТО – не внутрішньоамериканська, а міжнародна організація.

2. Чи можливий узагалі такий обхід усталеної процедури?

Так. Усі міжнародні організації після рашистського вторгнення переживають усвідомлення (нарешті) колосальної кризи. Хтось, як Радбез ООН, ОБСЄ, чи будь-яка структура, де ерефія має право вето, почуваються в безвиході, ЄС і НАТО можуть і знаходять шляхи подолання. Для НАТО це найпростіше, бюрократичні процедури будуть і надалі переглядатися. А ПДЧ – лише один з механізмів та своєрідний внутрішній бар’єр, а не обов’язкова вимога. Головне – країна має відповідати стандартам і підвищувати рівень спільної безпеки (не лише воєнної), а форма може бути різною. Заявка Фінляндії й Швеції взагалі не потребує стадії ПДЧ – вони й так готові у всьому. І саме прецедент обох країн відкрив такий спрощений шанс для України. На комусь мали зламати цю традицію, яку вже почали називати догмою. Кращих кандидатів за Гельсінкі й Стокгольм і вигадати важко.

3. Чому для України може бути застосований нестандартний підхід?

З трьох причин (двох для нас приємних і однієї дуже прикрої):

– Україна у військовому плані дуже важлива для НАТО. В Європі є лише дві країни з колосальною внутрішньою мотивацією збройних сил протистояти зовнішньому ворогу: Україна та Польща. Є й інші, але рівень їхніх армій символічний. Ми реально піднімаємо рівень безпеки НАТО в Європі в рази. Нас є сенс озброювати й фінансувати, бо це приносить ефект. Але через відсутність стійкої демократії важливо, щоб колись певна влада (чи нинішня, чи якісь майбутні популісти, не розвернули цей потенціал на користь московщини, Китаю або ж не впали у власні авантюри.

– Україна фактично пройшла значну частину ПДЧ ще після прикрого для нас Бухарестського саміту. Не надавши нам ПДЧ, для України трансформували щорічні плани адаптації в неформальне ПДЧ. Ми щороку затверджували таке своєрідне “ПДЧ” на рік і успішно його виконували. Навіть при Януковичі! Тоді акцент робився на організаційно-матеріальну складову, але також робився. Тільки прихід влади самозакоханих телепнів у 2019 році зупинив цей процес. Щорічні плани було зірвано під аплодисменти з москви, але напрацювання всіх років зруйновано не було. А вони виявилися більш значними, ніж у деяких країн навіть на момент вступу в НАТО. Тому неформально можна вважати, що Україна виконала основну частину ПДЧ, хоч це так і не називалося.

– А це вже прикра обставина. США й Британія, як і наші друзі-сусіди в Європі, дуже хочуть нашого приєднання до НАТО. Але вони, на відміну від багатьох власних громадян, не творять собі ілюзій стосовно дій нинішньої влади. А ймовірність переобрання Зеленського повторно (цур йому пек, щоб не наврочити!) там розцінюють, як доволі високу. І вони розуміють, що ця влада не спроможна й не захоче реально виконувати основні позиції ПДЧ. Там же основа не мілітарна, а реформи, правова система, демократія, антикорупція тощо. І в нас зараз у цьому плані загрозливий відкат у темні часи та до рашистських путінських стандартів. Застосувати формальну процедуру ПДЧ – це завідомо отримати негативний результат. Україна не стане членом Альянсу й ще невідомо, куди її покотить ця влада. Краще дати аванс, прийняти в спільну родину, а там уже методом батога й пряника підганяти до виконання обов’язків.

4. Коли все це може відбутися?

А тут запасаємося терпінням. На наступний Мадридський саміт НАТО жодних сподівань. Узагалі. Там буде основною тема допомоги Україні й протидії москві. Щодо членства, то ми почуємо про відкриті двері й ще якісь приємні речі, але не більше. Бо інакше й не може бути. Їм зараз треба розв’язати казус вето Туреччини й погасити свій конфлікт. А ще досі остаточно не нівельований фактор впливу москви на Будапешт і частково на Париж (Берлін прогресує неймовірно стрімко).

Але є й більш серйозна причина. Треба було з 2019-го стукати в двері й виконувати плани, а не провокаційні заяви озвучувати. Зараз іде гаряча й жорстока війна, і НАТО не може в цих умовах піти на приєднання країни в стадії бойових дій. Це автоматичний вступ усього Блоку у війну, а вони на це не підуть. Досить і того, що роблять. Після перемоги процес може піти дуже стрімко, але не зараз. Мусимо визнати, що це нині просто неможливо.

Але на той період треба бути готовими показати: прагнення до вступу (і не лише на словах); суспільну підтримку (думаю, що з цим усе буде якнайкраще); відкритість до демократії й реформ. А тут якраз усе дуже погано. Маркерні точки – ті ж самі прикриті владою патріотичні телеканали, реваншисти й кроти при владі, фактор Коломойського й інших привладних розкрадачів та натхненників корупції, ну й жахливе небажання Зеленського проводити адекватні, а не злодійські реформи. Якщо хоч для виду це буде якимось чином знівельовано, то наш вступ в НАТО може бути ще успішнішим, ніж у фінів та шведів.

5. Чи діють аналогічні механізми з нашим прагненням вступити до Євросоюзу?

Ні. Ми маємо й тут дуже оптимістичні об’єктивні й дещо гірші суб’єктивні обставини. Але механізми й внутрішні рушії та гальма в цьому процесі кардинально відмінні. Й про це напишу іншим разом.

* * *

Звиняйте, багато тексту, але просто й коротко – це лише в арєстовічєй, а я ж брехати, пустословити та юродствувати не звик.

Автори