Згода не означає єдності поглядів, позицій чи інтересів і не виключає дискусій

Наталя Старченко

Як часто ми жартома, не задумуючись, проговорюємо звичні фрази, що сприймаються як аксіоми та закріплюють наш погляд на себе самих: моя хата скраю; не з’їм, так понадкушую; два українці – три гетьмани. Вчергове, як і у всі інші складні часи, я не впізнаю в цих “прислів’ях” ту Україну, яка створює волонтерські ланцюжки, що пронизують судинами всю країну, віддає останнє, згуртовується навколо найважливішого, рятує слабких і немічних, зокрема тварин. І тут позірна раціональність відсутня, адже життя людини нібито неспівмірне з життям собаки чи кішки, а життя молодої людини напевно важить більше, аніж тієї, що топче ряст останні дні чи й години. Але тут інша раціональність: витягаючи покалічених собак чи наших старих, ми рятуємо передусім себе. Бо далі нам із цим усим жити.

То що в такому разі не так із прислів’ями?

У мене стійке враження, що вони – викривлене дзеркало для українців, створене тими, хто фатально не розуміє українського характеру, відтак – за зовнішніми ознаками формулює геть інші мотивації та закріплює невідповідні настанови. Скажімо, називає “сутяжнічеством” повагу до права, підміняючи право “панятіями”; перелицьовує український індивідуалізм на байдужість до ближнього і світу; підмінює повагу до власності, своєї й чужої, жадібністю, керуючись геть іншим світоглядним “все твоє – моє”. Відтак, пародіюючи дуже важливі поняття, вихолощує їхній зміст, як це відбувалося в Радянському Союзі зі зведенням українського до бутафорних шароварів, віночків і вареників.

Погляньмо, що не так із “два українці – три гетьмани”.

Не те, що такого в нашій історії не траплялося, врешті народові, де здоровий індивідуалізм – норма, буває непросто виробити механізми, які забезпечують єдність. Тому пропоную поглянути, як розумілася згода у той період, коли творився концепт ранньомодерної української нації під назвою “руський народ Речі Посполитої”, себто на той час, коли закладалося підґрунтя нашої сьогоднішньої культури.

“Жодне багатство, жодні доходи, жодні мита не примножують і не убезпечують Річ Посполиту так, як це чинить згода громадян, єдиних у своєму погляді на буття Вітчизни”, – писав у 1588 році анонімний “любитель” своєї Батьківщини.

Право уважалося душею, а згода – фундаментом республіки. Без згоди, яка передбачає існування спільної мети всіх громадян, не втримати жодне королівство. Це прямий шлях до нападу сусідів, коли сварки доведеться оплачувати життям. Особливо, зауважували річпосполитські автори XVI – початку XVII ст., згода потрібна там, де рішення залежить не від одного монарха, а від думки громадян, де йдеться про вільну, а не тоталітарну державу.

Причини незгоди вбачали у приватних інтересах та амбіціях, існуванні фракцій, де домінували кланові інтереси, та пожадливості окремих осіб. Як зауважувалося в одному з політичних текстів: коли посли (депутати сейму, обрані шляхетськими корпораціями) беруть щось у когось задля власного зиску, з того насіння народжується partisant (поділ, розлам).

Одним із перших на рівні реальної політики про небезпечні симптоми заговорив архієпископ Станіслав Карнковський. На сеймі 1585 року гостро зіткнулися інтереси великого магнатського роду Зборовських, розбудованого за рахунок родинних і клієнтарних зв’язків, і політика найвищого рангу, великого канцлера і гетьмана Яна Замойського, який швидко “збивав” власний клан. Натомість архієпископ емоційно зауважував, що фракції ділять країну на ворожі табори, звучать питання:

«Чий ти – Замойського чи Зборовських». Що б не стало причиною конфлікту, твердив Карнковський, навіть якщо йдеться про реальну образу короля, дбати треба передусім про «безпеку здоров’я Речі Посполитої».

Згода не означала єдності поглядів, позицій чи інтересів, як не виключала дискусій. Ба більше, так зване “притирання” думок було звичною практикою на сеймиках і сеймах, де інколи доходило й до бійок. Тому ухвали сейму (конституції) містять низку обмежень, які мали б забезпечити відносний порядок зібрань. А право “вето” (на яке на рівні пересічного знавця історії не плюнув хіба лінивий) насправді служило гальмівним механізмом для домінування більшості та забезпечувало врахування інтересів малих чи менших груп. Зауважмо, що від 1505 і до 1652 років його жодного разу не застосували. Політичне життя Речі Посполитої до середини XVII ст. вибудовувалося на суцільних компромісах. Однак йшлося в ідеалі про пошук варіанту, який би був найкращим для всіх і Вітчизни, де “всі”, як пам’ятаємо, і мислили себе “річчю посполитою”.

Тому в країні, де поруч існували різні християнські конфесії, таким важливим уважався релігійний мир (скріплений королівською присягою), натомість як на негативний досвід посилалися на гвельфів і гібелінів, на сумну долю угорців, що скніли під п’ятою австрійської династії через свої чвари, на Францію, що впивалася кров’ю гугенотів, та на всю тодішню Європу.

Любов один до одного та Вітчизни, а також рівність різних членів політичного народу мали бути фундаментом згоди, перед якою відступали приватні інтереси. Як казав у тяжкій ситуації роздвоєння виборців на полі, де обирали короля, волинський воєвода князь Януш Острозький: пристане лише до тієї групи, члени якої присягнуть, що не керуються близькістю до жодної особи, не брали грошей і не очікують нагороди за свій вибір, відкладають на сторону приватні інтереси.

Можна слушно зауважити, що люди різні в усі часи. Але, як на мене, рівняти в питаннях цінностей треба по кращих, вони ж бо тримають планку для нас як спільноти. І чим більше їх, тим міцніша планка. Страшно не те, коли кожен себе вважає гетьманом, погано – коли немає спільного погляду на “благо” Вітчизни, коли “благо” відступає перед приватними інтересами. От це, виявляється, добре знали наші предки.

Сьогоднішнє України, хай і в страшній пороговій ситуації, народжує надію, зокрема і на правильне дзеркало щодо нас самих. Бо без нього не буває гордості за себе, свій народ і свою країну.

Автори