Шляхи нині Україною – як мандри між містами-галактиками (фото)
– В перші дні війни росіяни заходили великими колонами. Поблизу нашого села підійшла і зупинилась колона десь з 60 танків. В село вони не зайшли, а попрямували до Десни, навели там понтони, та наші їх бомбанули. Тож вони тікали назад, до сусіднього села, стали там. Наші їх хотіли накрить, та шось не вийшло. Ті повтікали врешті.
Вона була на 5-му місяці вагітності, і ми вивозили її з чоловіком з одного села на півночі Чернігівщини у південному напрямку.
– А що, ото правда Чернігів та інші міста такі розбомблені, як по телевізору показують? – спитала вона.
Ми з Andrii Piven перезирнулися.
– Правду. Вам в чомусь пощастило, що росіяни швидко пройшли повз вас, і великих боїв не було.
– Та вірю. Мій брат намагався виїхати з дівчиною з Чернігова, то потрапили під обстріл: у неї наскрізне в стегно, а у нього уламок у хребті, витягти не можуть, бо може перестати ходить. Але все одно, якось не віриться.
Ми мчали повз неймовірні краєвиди Сіверщини, і ніщо не вказувало на те, що десь ідуть страшні бої. Отут зеленіють озимі, отам трактор потяг цистерну, он в небі лелеки кружляють над десятками своїх колег, які вже всілися на гнізда.
Чернігів, Мена, Сосниця, Короп, Кролевець, Конотоп… Більшість з цих назв я ніколи не чув. Ніде не був і майже ніде ніколи не планував. Підірвані мости на всіх основних транспортних артеріях. Вбиті дороги між селами. Неймовірно красива Десна – хоч дивишся на неї з уламків мосту автотраси, хоч переїздиш мостом у маленькому селищі.
Війна – дивна штука.
Не думав я, що відкрию для себе красу Лівого берега країни через гуманітарні вантажі в розорені війною регіони та евакуацію тих, хто цього потребує, із небезпечних напрямків.
Їй було на вигляд за 70. Вона налила нам по тарілці супу і сіла поруч, спершись на дві палиці.
– Мені шо. Мені хлопчиків наших шкода. І людей шкода. Де ж хто міг подумати, що таке почнеться. Хай би ті орки виздихали. Я вам кажу, в мене такий стан був, коли вони тут поруч стояли, що дайте мені гранату – я б пішла до них. Отак, з палицями. Ніхто б не запідозрив. Скільки б з собою забрала – все моє було б. Аби наші хлопці не гинули.
Вона прихистила нас на ніч, бо дороги в 70 кілометрів через зруйновані мости перетворилися на багатосоткілометрові гаки, тож до комендантської години ми вже не встигали.
– Скоріше б це кінчилося. Немає сил. Немає сил.
Шляхи нині Україною – як мандри між містами-галактиками.
Кожна людина – планета, зі своєю історією, цивілізацією, поглядом на світ.
Чоловіки на блок-постах, хлопці в кузовах військових КрАЗів, місцеві на роверах, що підказують дорогу, водії зустрічних чи попутних фур.
Кожна фраза від них – оповідь. Кожна розмова з ними – параграф підручника історії.
Кожне вечірнє чаювання – книга.
Кожне мовчання з місцевими волонтерами, виснаженими, висохлими за ці 40 днів ззовні і зсередини, – літопис визвольної боротьби.
Коли ми переможемо, і війна скінчиться, я поїду цими ж шляхами у мандри.
Місця сили. І духу.
З ким росіяни тут зібрались воювати?
Майте гарну ніч.
Фото автора.
