Я не хочу, щоб їх судили
Я не хочу, щоб путіна судили у Гаазі. Так само, як не хочу щоб судили Шойгу, Герасимова, усю російську армію з усіма її льотчиками, ракетниками, артилеристами аж до останнього строковика, який перетнув кордон моєї країни зі зброєю. Уся ця наволоч не повинна сидіти в костюмчиках і краваточках, як сидів там свого часу той же Младич, на слуханнях, де до неї звертатимуться на «ви». Тамтешні в’язниці куди комфортніші за будь-який підвал, в якому зараз доводиться сидіти українцям. І потім вся ця наволоч, отримавши пожиттєве, пограється в апеляції (бо ж демократія!), побуде на шпальтах і у випусках новин. А далі у якійсь комфортній європейській в’язниці кататиме мемуари і жертиме смачно і збалансовано, згідно з нормами. Бо ж права людини, цінності, все таке. Після того, як вони заморили голодом стількох українців в заблокованих містах.
Я не хочу, щоб їх судили. Це не буде ніякою в біса справедливістю. Справедливість буде лише тоді, коли вони відчують на собі усе, що зробили з нами. Коли вони втратять все. Я хочу, щоб вони відчули біль кожного українця. І моральний, і фізичний – до останньої крапельки. Щоб мріяли про склянку води, як люди Маріуполя. Щоб вони так само голодували. Щоб лежали поранені під завалами і відчули те, що відчували люди в розбомблених ними будинках, які так і не дочекались допомоги. Щоб вони закопували своїх дітей і батьків у власних дворах. Щоб на їхніх руках помирали ті, кого вони люблять найбільше.
Вчора я прочитала про дівчаток-підлітків і жінок з Ірпеня, жорстоко зґвалтованих, з вибитими зубами, які мають такий стресовий розлад, що навіть не підпускають рідних батьків. Я хочу, щоб усе це сталось з їхніми жінками і дочками. Щоб це сталось з кожною сучкою, яка підтримує «спєцапєрацию» і тішиться, що їхня наволоч «асвабаждаєт». Щоб їхні самиці лупили своїх виплодків під авіабомбами, і щоб туди прилітало, як в наші лікарні. Я хочу, щоб вони пройшли всі кола пекла, яке влаштували нам, не пропускаючи жодного. Щоб кожна секундочка їхнього існування була нестерпною. Щоб вони молили вбити їх. І щоб ніхто їм такого подарунку не робив довго-довго…
Оце була б справедливість. Але її не буде. Бо, як би ми не наповнювались ненавистю і що б ми не говорили, – ми не такі. І навіть все те зло, яке зробила ця нація (будь вони всі прокляті), не змінить нас. Ніколи український воїн не розстріляє дитину і не ґвалтуватиме дівчинку-підлітка, вибиваючи їй при цьому зуби. Не розстріляє беззбройну расєйську бабку, навіть упороту з отрядов путіна, як це роблять вони. Ми не такі. Але в суди я не вірю, вибачте. Чим більше цієї наволочі здохне (і, бажано, не швидко) – тим чеснішим і справедливішим стане цей світ.
В 2014-му мама казала мені, що вона виростила саму жалісливу людину, яку вона знає, і говорила: «Тільки залишся собою, не дай їм вбити твою душу, бо тоді вони переможуть». Ви, виблядки, вже вбили мою душу. Мені не жаль жодного з вас, ані ваших рідних, ані ваших дітей. Але ви не переможете. Ніколи.
Фреска на одній зі стін Храму святого Йосафату у Червонограді Львівської області:
На заставці: Фреска у львівській церкві Божої Невтомної допомоги, що зображає Кирила, Путіна, російських військових тощо, що постали перед Божим Судом.
