Нас не треба вчити єдності!

Через 8 років після Майдану і російської агресії Зеленський так і не зрозумів, що для того, аби підняти біля будинку прапор, вдягнути вишиванку і почепити на наплічник стрічку, народу не потрібні укази і штучні дні.

Вони так і не зрозуміли рівень патріотизму українців.

Й не знають, як то, коли від гімну – мурахи по шкірі. Й не варто на гімн о 10 ранку примусово зганяти обладміністрацію, як колись в срср по радіо країну будили о 6.

Й коли в регіонах не виділено коштів на тероборону (в цьому слуги традиційно звинувачують ЄС), не варто пиляти місцеві бюджети на підсвітку адміністративних приміщень в національні кольори.

Й примушувати дітей вдягти до школи вишиванки саме сьогодні й вимагати від шкіл стовідсоткової явки, бо так надумалося Зеленському.

Що штучність ніколи в Україні не приживається.

Що РФ не відмовилася від своїх агресивних намірів. І тільки завдяки реформованій за ці роки Армії, серйозній підтримці Заходу і публічному оприлюдненню та розвінчанню всіх планів Кремля росіяни сьогодні лише біля наших кордонів і в окупованому Донбасі, а не в інших українських містах і селах.

Мені для підняття прапору над моїм будинком указ Зеленського точно не потрібен. Бо я його й не спускала всі ці 8 важливих для країни років.

Що я відчуваю сьогодні, в цей “святковий” день?
Мені соромно. Мені боляче.

Соромно через те, що особина, яка порівнювала мою країну з актрисою німецьких порнофільмів, отримавши історичний шанс і успішно його профукавши, добиваючи рештки власної підтримки, придумає “свята” з єдиною метою: компенсувати власну неспроможність і неадекватність, легковажність і невміння діяти в кризових ситуаціях.

Сама ідея по своїй суті є вершиною ідіотизму: “Нас лякають, давайте зберемось разом на площах”. Щоб що? Щоб легше було бомбити площі? Я розумію, що ризики таких подій невеликі, але хто тобі дає право ризикувати людьми?

Мені соромно через те, що в країні з багатими традиціями, сучасними Героями і героїзмом, що проявляється в обороні країни щодня, ця недалека особина придумає нам “свята” в стилі середньоазійських диктатур, які наповнили календарі і влаштовують фейкові гуляння в “День туркменського алабая” та подібні “знаменні” дати.

Мені боляче через те, що дітей і дружин Захисників України, які готуються до найгірших варіантів, тилові щури змушують ставати масовкою “святкування”, щоб задовільнити примхи недоробленого лідора, що намагається врятувати власні рейтинги.

Мені боляче через те, що люди, які переживають за власну безпеку, які не відчувають себе в безпеці, захищеними, в момент, коли їм явно не до цього, змушені святково наряджати своїх дітей в школу чи самі святково наряджатись, бо чинуші до того всього шантажують вчителів чи їх самих.

Мені боляче, що таким способом дискредитують національні символи. Бо гімн не співають під примусом в зігнаній масовці, гімн – це те, що лунає з самого серця. І там звучить, що душу й тіло ми положим за нашу свободу. За свободу. За нашу свободу. А не в якості масовки для порятунку рейтингів недоробленого лідора.

А что хоть празднуем-то?

Потому что праздник здорового человека – это дата, когда что-то важное произошло. Кто-то родился (ну, я не знаю – Уинстон Черчилль, Леонардо да Винчи, да хоть дядя Вася, если лично празднующему он дорог). Или просто яркое событие (взятие Бастилии, провозглашение Домината, открытие магазина «Продукты» на остановке напротив дома…).

А праздник курильщика – это когда «самодержавною волею повелеваю всем радоваться». Просто потому что. Может, у его величества хорошее настроение. Или, наоборот, плохое, и охота скоморохов посмотреть, чтобы расслабиться. Или детей в вышиванках. Чего стоите, рты раззявили? А ну, побежали радоваться! Фотоотчёты мне в Вайбер!

А знаете, почему так происходит? Потому, что Зеленский живёт, под собою не чуя страны. Есть такие люди, для которых патриотизм – это вышиванка, День Независимости – это парад и салют, Рождество – это кутя и “Щедрик”, а Родина – строчка в букваре. На самом деле, таких людей очень и очень много. Они называются обывателями.

Обыватели, в целом, не против Украины. А также не против Беларуси, Израиля, Венгрии и Бангладеша – практически в равной степени. Они называют себя украинцами просто потому, что судьба их сюда занесла. И искренне не понимают, что празднуют в День Соборности, и чем так знаменателен День Украинского Флага. И День Защитника Украины для них – “просто какая-то левая дата, которую выбрали вместо 23 февраля, чтобы отличаться от россиян”. С их точки зрения, большинство красных дней календаря назначены “от балды”, и потому одним больше, одним меньше – не всё ли равно?

И вот человек, который называет себя главой государства, к превеликому нашему сожалению, – типичнейший обыватель. Я про таких (применительно к религиозной принадлежности) шутил: «Вероисповедание: раз в год ношу святить пасочки». А тут, похоже, «Национальность: ношу прикольные вышиванки и слушаю гимн». Это, с одной стороны, смешно. А с другой – не особенно. Знаете, почему? Все эти праздники по желанию левой пятки, разнарядки по РайОНО с дурной обязаловкой и прочие внешние атрибуты без внутреннего содержания размывают саму идею украинского патриотизма. Люди привыкают: ага, флагом помахали, гимн попели, отчёт начальству отправили, всё, можно со спокойной совестью домой, смотреть, ну, не знаю, «Ментовские войны» или «Давай поженимся» по IСTV.

А это не шутки, господа. Именно такой тупой формализм в своё время на корню убил украинскую идею в Донецке, например. Когда в теории все, вроде, знали, что они украинцы, а на практике понятия не имели, что за этим кроется. Последствия были, мягко говоря, печальными. Потому что горе той идее, в которую не верят.

Миллионы людей за последние 8 лет поверили в Украину. Теперь же правящий режим – неважно, по злому умыслу или от скудоумия – эту веру усиленно торпедирует. С детства ходили с красным шариком на демонстрацию и называли это “коммунизмом”. А теперь шарик перекрасили и лозунги переписали, а по сути та же пустая оболочка. Не надо так.

Що, не почалося? Засмучу тих, кого відчуття серйозної небезпеки відвідало вперше. І тих, хто в пориві полегшення рватиме баяни і розсипатиметься в сарказмі з цього приводу, заглушаючи вчорашнє занепокоєння. І особливо тих, хто вважає, що небезпека минула.

Все так, як було вчора та позавчора. І, швидше за все, буде завтра та післязавтра. Ворог стоїть на наших кордонах, ворог готовий до наступу, і сенс його присутності – змусити нас знищити себе власними руками, пішовши на поступки (що дешевше). Або допомогти нам фізично, продавивши потрібне гусеницями танків.

Він вклав у це купу грошей та ресурсів. Він готувався до цього давно. У нього багато що поставлено на карту – і просто так “відкотитися” його не влаштує точно.

Але. Головним уроком “дня напруги” (раптом він у кого був) має стати розуміння безальтернативності опору. І те, що він не є “одноразовим процесом”.

Дякуємо Армії! Саме її готовність, правильні дії та дух досі є головним стримуючим фактором. А ваша підтримка та допомога збільшує її силу багаторазово. Тому що дуже страшно воювати з Армією, яку реально й у всьому підтримує народ.

Країна нагадує здорову і сильну людину, яка перепливає небезпечну річку. А на грудях її висить те, що було видано як рятувальний жилет, але виявилося мішком із мокрим піском – нинішня влада. Навіть правильні рішення приймаються вимушено, під тиском, з великим запізненням, частково і через дупу. Тому що проходять (для них) в режимі шоу “людина, що пливе”. Тому що вони завжди уявляють себе такими, які сидять на березі з телефоном, і знімають прикольний відос. А ми пливемо.

Але є й добрі новини. Це наростило нам м’язи і додало витривалості. І розуміння, що не можна зупинятись і здаватися – тоді вигребімо.

І всім, хто висить у нас на шиї, треба розуміти, що ми зайняті головним ворогом і збереженням своєї свободи та країни. Це єдине, що не дозволяє зайнятися позбавленням від баласту.

Єдиний вихід для них – спробувати не бути баластом. Але їх, на жаль, цього не вчили.

Нас не треба вчити єдності. Ми знаємо, що це таке. Кожен день. І знали це вже тоді, коли хтось жартував про “ебонітові палички” та “відсування кордонів”. І ця єдність стримувала ворога вчора, сьогодні, в ніч на 16-те і стримуватиме далі. Саме тому, що ми розуміємо загрозу. І готові.

І дякую тій частині світу, що нас підтримує. В будь-який спосіб. Всупереч потворній стратегії нашого “мішка з піском”.

Люди на фронті сьогодні спали як завжди. Відповідно до порядку несення служби. Навіть у режимі підвищеної готовності. Тому що вони готові завжди. Тому що вони не мають ілюзій. Тому що вони щодня працюють над тим, щоб їхні вміння та готовність зростали.

Давайте їм відповідати. І допомагати. І все буде добре.

А всім, хто хоче нас знищити (або завадити), ось фотографія як відповідь. Їй три роки. Але суть ставлення до ситуації у Збройних Силах та Україні не змінювалася ніколи.

Не опускаємо руки. Не розслаблюємося. І точно вистоїмо та переможемо.

(дякую за фото, Вячеслав Скоряк)

«Марафон єднання» #UAразом був перетворений на суцільну піар-акцію Зеленського, виконану в стилістиці радянського застою.

Відбулася своєрідна генеральна репетиція того, що «все буде 95 квартал».

Добре поставленими голосами ведучі та політики – спікер Руслан Стефанчук, перший заступник голови Верховної Ради України Олександр Корнієнко, прем’єр-міністр Денис Шмигаль, перший віцепрем’єр-міністр – міністр економіки України Юлія Свириденко, міністр оборони Олексій Рєзніков, міністр внутрішніх справ Денис Монастирський, міністр охорони здоров’я України Віктор Ляшко, міністерка у справах ветеранів України Юлія Лапутіна, віце-прем’єр-міністерка ‒ міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук, міністр культури і інформаційної політики України Олександр Ткаченко, міністр закордонних справ Дмитро Кулеба та ін. пафосно і нудно розказували про небувалі успіхи та досягнення чинної влади.

Чого тільки не придумають режисери-постановники «свята Єднання» (чи може хтось пояснити, чим воно відрізняється від свята Соборності?), аби відволікти увагу від:

• зростання цін, тарифів та інфляції;
• корупційних оборудок на «великому крадівництві»;
• недофінансування армії, медиків та педагогів;
• постійних зашкварів «слуг» та їх «відмазування» від відповідальності;
• розкрадання на держпідприємствах, які знову стали «збитковими»;
• зростання торгівлі з агресором;
• втечі інвесторів від «зелених інвестнянь»;
• згортання свободи слова;
• спроб узурпації влади та «домовитися посередині» з агресором, включаючи одностороннє відведення військ із облаштованих позицій та «злив» спецоперації щодо ПВК «Вагнер» та ін.

Поки що складається стійке враження, що насильне піарне «єднання» в кращих традиціях пізньої «брєжнєвщини» (вірніше нагадало 15 листопада 1982 року – початок «гонки на лафетах») може досягнути прямо протилежних результатів.

Та й про яке «єднання» нині може йтися, якщо не було ніякого роз’єднання? Хіба що Зеленський хоче покаятися за переслідування опозиції, ветеранів та волонтерів. В іншому разі ця теза грає на руку ворожій пропаганді про «громадянську війну» в Україні.

Зеленський заявив, що українців об’єднує бажання жити в мирі. Насправді, українців об’єднує жити в нормальній – вільній, демократичній, європейській – Україні з адекватним керівництвом. Але нинішнє керівництво робить усе, щоб Україна такою не була.

Фотоколаж © Остап Біндер