12.02.2015. За Порошенка було краще

Джейн Доу Джонс

12 лютого 2015 року у Мінську був підписаний документ під назвою «Комплекс заходів щодо виконання Мінського протоколу». В пресі він отримав коротше ім’я: «Мінські Домовленості – 2», або просто «Мінськ – 2».

«Мінськ – 2» – це продовження Мінської мирної угоди, яка була укладена у вересні 2014-го. Так само, як і сама угода, «Комплекс заходів» був підписаний «на вістрі меча», під час загострення на фронті і вторгнення росіян. На початку вересня Україна була шокована діями регулярної армії РФ, що оточила й підступно розгромила наше військо під Іловайськом, а тепер, у лютому, російські регуляри знов намагалися повторити подібне у Дебальцевому.

Як згадують учасники зустрічі у білоруській столиці, Путін декілька разів переривав перемовини й звірявся зі своїми людьми: чи вже замкнене кільце під Дебальцевим? Проте Дебальцеве не Іловайськ: українці вже вельми добре знали, чого чекати від «братів», і тримали трасу «Дебальцеве-Артемівськ» до останнього, даючи змогу основним силам організовано відійти з приреченого містечка. І, хоча російська пропаганда кричала з кожної праски про «дебальцевський котел», Президент України добре знав ціни цим заявам. Провалився також і запланований наступ росіян на Волноваху: війська, що повинні були проривати українські позиції на півдні Донеччини, наша артилерія знищила прямо на залізничній станції, буквально в ешелонах.

Та, звісно, локальний успіх не міг заспокоїти українського лідера: росіяни у будь-який час могли задіяти ще більше піхоти, танків та РСЗВ, підключити авіацію. Саме тому Україні довелося підписати «Мінськ – 2». Путін лікував: він був впевнений, що ненависна йому Україна здалася і погодилася на особливий статус «республік» в Конституції, «народну міліцію» з бойовиків, сепаратистів у парламенті…

Але не так сталося, як йому гадалося. Бо окрім політичних були в тексті угоди також і вимоги безпеки: припинення вогню, виведення російських військ, роззброєння бандформувань, передача Україні кордону, повернення в ОРДЛО українського законодавства й українських органів влади. І Україна, само собою, одразу почала наполягати: «політичну» частину Мінських угод неможливо виконати, не виконавши «безпекову». Самі подумайте: які, наприклад, можуть на окупованих територіях бути вибори, якщо там не діятимуть українські закони, а керуватимуть озброєні бойовики?

До того ж, Росія, підписавши договір, де-факто визнала себе стороною конфлікту. «Громадянська» війна (на чому наполягала Москва) в один момент перетворилася де-юре на російсько-українську. Так, протокол також підписали керівники окупаційних адміністрацій Донеччини та Луганщини – Олександр Захарченко та Ігор Плотницький. Але вони зробили це як приватні особи (логічно, бо ніяких «ДНР» та «ЛНР» Україна і світ не визнають). Перший невдало сходив у кафе «Сєпар», другий був скинутий та, по деяким даним, сів у російську в’язницю. Тож, коли РФ починає наполягати на перемовинах з представниками бойовиків, які, мовляв, є «стороною Мінська», Україна резонно заперечує: одного з підписантів потрібно дістати з кутузки, іншого – з того світу, а інших «учасників перемовин» в документі не значиться.

Фактично путінська Росія попалася у дипломатичний капкан: виконати «Мінськ» для них – значить, передати Донбас Україні, а не виконати – означає нарватись на санкції та міжнародний осуд. Ба більше, РФ не лише не виконує мирний договір, але й порушує його від самого початку. Вже взявши спустіле Дебальцеве, росіяни порушили «Мінськ – 2»: в ньому було чітко прописано: Дебальцеве знаходиться на підконтрольній українській владі території. Та й надалі тих порушень була безліч: і постійні загострення на фронті, і «націоналізація» українських підприємств в окупованих районах, і небажання звільняти полонених, і роздача російських паспортів місцевому населенню… РФ раз у раз доводила світовій спільноті: договори з нею не варті паперу, на якому написані. І, звісно, ловила нові й нові санкції.

«Мінськ – 2» спрацював, хоча й зовсім інакше, аніж хтось планував. Українська дипломатія на чолі з президентом Петром Порошенком провернула геніальну комбінацію, перетворивши військові успіхи Кремля на поразку. Якби договір не був підписаний, РФ мала майже стовідсоткові шанси виграти війну. А тепер почала програвати мир.

Україна, користуючись передишкою, в рази посилила армію, відновила економіку, згуртувала міжнародну антипутінську коаліцію з західних країн. Всерйоз обговорювалося введення західних миротворців на окупований Донбас.

Але 2019-й значною мірою перекреслив наші досягнення. Володимир Зеленський гадки не мав, як функціонує дипломатія, зате був упевнений, що варто лише піти на поступки росіянам, як війна одразу скінчиться. Тому на зустрічі у Парижі фактично згодився на російське трактування Мінського процесу – спочатку політичні кроки, вибори під контролем бойовиків та «особливий статус» у Конституції, а потім все інше… можливо… якщо росіяни будуть такі ласкаві. Дурний невіглас поставив країну у вкрай вразливе становище. Третій рік українські дипломати (які ще лишилися) намагаються обійти наслідки бездумного рішення одного ідіота. А він зруйнував те, що будували до нього, і пішов собі далі: бавитися з відосиками та роздавати смартфони бабусям. Як кажуть, «дай дурню скляний… ніс – він і ніс розіб’є, і руки поріже».

 

Автори