08.02.2017. За Порошенка було краще

Джейн Доу Джонс

8 лютого 2017 року була ніби звичайна собі українська зима із заморозками та відлигами. Проте окупованим Донецьком літали джмелі. Один з них рано-вранці залетів у віконце кабінету ватажка проросійських бойовиків Михайла Толстих на прізвисько «Гіві» і обірвав його грішне, але, на щастя, недовге життя. Саме обстріл з реактивного вогнемету «Джміль» назвали причиною загибелі 36-річного командира бандформування «Сомалі» російські експерти, зчищаючи кіптяву зі стін кабінету та збираючи за допомогою совка й віника у мішечок все, що лишилося від «героя республіки».

Серед широко відомих лідерів бойовиків ОРДЛО «Гіві» був, мабуть, найогиднішим. Інші бандитські ватажки хоча б намагалися удавати із себе ідейних патріотів «руського міра». А цей одразу показав свої наміри, обізвавши підконтрольний йому загін «Сомалі» як символ безвладдя, військової анархії та права сильного. Щоправда, силу свою він показував, в основному, з українськими полоненими, мирним населенням та своїми підлеглими. За уродженцем українського Іловайська тягнеться брудний слід катувань, знущань над полоненими, грабунків, зґвалтувань і вбивств беззахисних. А ось на полі бою підопічні Толстих ніяких особливих чеснот не проявляли і безславно лягали «гарматним м’ясом» під Донецьким аеропортом. Можна було б тільки плечима знизати, скривившись: безлад і анархія на теренах ОРДЛО породжували і не таких персонажів. Але було одне «але»: російська пропаганда. Кремлівські ЗМІ зробили бандита-соціопата героєм перших шпальт. Йому співало хвалу російське телебачення, його «подвиги» змушували вивчати дітей у донецьких школах, навіть з його смерті зробили шоу, зігнавши на «прощання» з мерзотником тисячі бюджетників. Ну, в принципі, яка влада – такі в неї і герої.

Нас там, як відомо, не було. Українська сторона ніколи не брала відповідальність за ліквідацію ката, вбивці, грабіжника й зрадника Михайла Толстих. Як і декількома місяцями раніше – його товариша, ще одного розпіареного ватажка бойовиків Арсена «Мотороли» Павлова. Як і через півроку – самого очільника «ДНР» Олександра Захарченка. Просто з невідомих причин гинули зрадники й вороги. Як і належить зрадникам і ворогам у країні, яка вміє і готова себе боронити.

А от після 2019-го гинути припинили. Бо до влади прийшли геть інші люди. Які замість звільнення землі від окупантів – і української, і в цілому – почали пошук миру в очах агресора. Миру, щоправда, не знайшли, але знайшли чимало ганьби, безчестя та мовчазного запитання від усіх, хто воював, волонтерів, хто збирав близьких на фронт та ховав загиблих: «Навіщо воно все взагалі було?». Навіщо українські бійці (яких там, само собою, не було) з ризиком для життя вибивали верхівку бойовиків, якщо ми майже готові вести з ними прямі перемовини? Навіщо терпів тортури від рук того ж «Гіві» український «кіборг» Олег Кузьміних, якщо в підсумку його брат спочатку став нардепом від партії зрадників, а потім взагалі попався на хабарі? Чи варто вбивати й вмирати за ТАКУ державу? «Варто!» – відповідають українські бійці. Бо вони там не за державу, а за країну. Яка завдяки їм вижила і вовік не помре.

Автори