08.01.2015. За Порошенка було краще

Джейн Доу Джонс

8 січня 2015 року президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер повідомив про рішення надати Україні додаткові 1,8 мільярди євро фінансової допомоги. Такий крок він пояснив тим, що Україна потребує солідарності з країнами Євросоюзу.

Європейська солідарність на той момент була не лише назвою української політичної партії, але й повсякденною реальністю. Бо Євросоюз, той самий «слабкий», «беззубий», «корумпований» і ще безліч прикрих епітетів, якими звикли нагороджувати його деякі наші вразливі співвітчизники, реально допомагав нам. Реально вводив та посилював санкції проти країни-агресора. Реально чинив дипломатичний тиск на РФ. Реально лікував наших поранених і надавав нам якщо й не зброю, то цінне армійське майно. І грошей теж виділяв реально – як і цього разу. І навіть найодіозніші з європейських лідерів, навіть ті, хто свого часу пишався дружбою з Путіним, також долучались до підтримки України. Єдність Євросоюзу зламати Росія не зуміла, хоча й прагнула.

Навряд чи обережні європолітики визнають це публічно, однак звичка сприймати Україну як своєрідний «захисний рубіж» західної цивілізації перед східною ордою реально існує в їхніх колах. Пройшло понад століття, але концепція санітарного кордону на межі старої (та й нової) Європи, на жаль, знову актуальна. Частково західні лідери розуміють це інтуїтивно. А частково подібне розуміння – результат довгої та копіткої роботи української дипломатії. Президент Петро Порошенко, Міністерство закордонних справ, українські посли та українські євродепутати кожного дня переконливо доводили очільникам європейських держав: їхній спокій крихкий, загроза ближче, ніж здається, і саме в Україні буде вирішено: чи піде РФ далі, «до останнього моря», чи зламає зуби й відповзе у своє лігво. Довели. Й отримали європейську асоціацію, європейський безвіз, європейську зону вільної торгівлі, європейський (тобто придбаний у країн ЄС) газ… Все це дало Україні можливість розвиватись і відбудовувати – через 25 років після проголошення – реальну Незалежність.

На жаль, сьогоднішня українська дипломатія – повна протилежність тодішньої. Нове (хоче не таке вже й нове, два з половиною роки пройшли все-таки) керівництво України псує стосунки з усіма нашими стратегічними партнерами. Ніби навмисне (а може й без «ніби») воно демонструє, що наша країна не є вільною, демократичною, ринковою чи принаймні передбачуваною. Складається враження, що реальна їхня мета – аби Захід махнув рукою на російсько-український конфлікт, сказав «чума на обидва ваші доми» і лишив нас з агресором на самоті. І щоб з’явилася можливість капітулювати, прикриваючись «зрадою» союзників. Бо інакше як капітулянтами нинішнє керівництво держави не назвеш. Та марні їхні сподівання: поки в Україні є здорові патріотичні сили, доти ані капітуляція, ані спроби звернути зі шляху до цивілізації не пройдуть.

Автори