06.12.2014. За Порошенка було краще
6 грудня 2014 року Президент Петро Порошенко з нагоди Дня Збройних Сил України передав цим самим силам понад 100 одиниць нової та модернізованої бронетехніки. Танки, самохідні артилерійські установки, вантажні автомобілі та гелікоптери – все це було ой як потрібне на фронті, в розпал чергового «гібридного перемир’я»!
І дату для цієї акції не дарма обрали урочисту. Бо саме 6 грудня 1991-го Верховна Рада ухвалила Закон про національні збройні сили. До 2014-го, щоправда, це була, здебільшого, формальна дата в календарі. Більшість населення відзначала «день бритв та шкарпеток» 23 лютого разом з іншими пострадянськими країнами. Та й сенсу у існуванні повноцінної армії в суто мирній країні, здавалося б, майже не було. «Навіщо витрачати стільки грошей? Ну, хто на нас нападе?», – розмірковували одні «розумники» ще у 2013-му. «Що, генералам потрібні безкоштовні працівники на будівництві маєтків? Якщо, боронь боже, щось і трапиться – нам Росія на допомогу прийде», – торочили інші, ще більш далекі від реальності. Але життя показало, навіть занадто красномовно: найстрашніші удари – у спину, а найлютіший ворог – той, хто ще вчора називав тебе братом. Тут-то про армію раптом згадали.
І не просто згадали, а й вхопились, як за рятівну соломинку. Бо хто ще, окрім людини в камуфляжі, був здатен стати між простими українцями та тим пеклом, що влаштувала РФ на окупованих територіях? З тієї самої пори військових в Україні зустрічають як героїв. Служба в армії раптом стала престижною і бажаною для молодих громадян, а військовий однострій відтоді виглядає гордо та привертає захоплені погляди. Тому що люди – які б вони не були – схильні, все-таки, відчувати вдячність до того, хто їх врятував. І не просто врятував, а продовжує рятувати кожного дня, бо війна ще не скінчилась і скінчиться точно не завтра.
Минула влада розбудовувала армію, підіймала престиж ЗСУ, намагалась зробити українські збройні сили сильнішими та сучаснішими. Нинішня здебільшого потребами українських захисників нехтує. Але навіть правлячий режим змушений, під тиском суспільства, згадувати про ЗСУ з нехай навіть і удаваною вдячністю. Саме тому відновлюють військові паради, які спочатку намагались скасувати на догоду проросійському виборцю. Саме тому все ж таки призначають на керівні посади у військах поважних бойових офіцерів, яким довіряють бійці. Бо навіть у амеби є інстинкт самозбереження. Навіть ті одноклітинні, що зараз займають чільні державні крісла, розуміють: не буде ЗСУ – не буде України, не буде України – не буде і їх, з їхніми посадами та статками.
Наша країна, на жаль, приречена на конфронтацію з колишніми «братами», тому армія нам потрібна, як ніколи. І, завдячуючи патріотам, волонтерам та тим державним діячам, які зробили все можливе, щоб підняти ЗСУ на новий рівень, – вона у нас є. І надалі берегтиме спокій та мир в нашій прекрасній та великій державі.
