Бидло, готове «хоть паржать» над чужими святинями
Ну, що ж відмічуся і я з фоткою від прессекретаря Зеленського Никифорова. Вже й наміру не мав про нього згадувати. Всі, кого шаную, вже й так висловилися негативно, а кого… не дуже шаную, ті: “а какая разніца, што он опісал ім єтот манумєнт?”.
А тепер перенесемося на нашу грішну землю й уявимо собі наступне:
“Прес-секретар президента США Джен Псакі під час офіційного візиту американського лідера в Україну (може, колись таки відбудеться), стоячи на балконі свого готельного номера в центрі Києва, зробила насмішливі фото, на яких вона при високій глибині різкості фотоапарата імітувала, ніби хапає двома пальцями за голову пам’ятник Шевченку та при цьому вишкірювалася й показувала язика. Фотографія Джен на її сторінці в інстаграм отримала тисячі схвальних відгуків від небайдужих українських громадян”.
Що, різонуло? Тільки про схвальні відгуки? Так такі теж будуть і від тих, какая разніца, і таких, яким усе українське поперек горла. А те, що описана ситуація взагалі неможлива, й я тут дурню якусь написав – не різонуло? Напевно, що таки відчули й дискомфорт, і нереалістичність ситуації. І дискомфорту якраз менше, бо така ситуація в принципі неможлива. Ви це розумієте, бо то вони. А це ж ми. Тут у нас самих до власної влади й запити мінімальні. Ми ж свідомо обираємо бидло, наперед програмуючи себе до спокійного сприйняття усіляких бидло-гопницьких вихваток. Бо чого ж від них ще сподіватися. Никифоров же кращий за Мендель, за ту реально було стидно, а цей більш-менш у межах пристойності. То й жити готуймося отак до самої смерті “більш-менш”: хтось голодує, хтось жирує, хтось бикує, а загалом у середньому по країні більш-менш стерпно…
А тепер про тих, які так більш-менш жити не хочуть. Чи в Америці нема бидла? Повно. Сам колись у Вашингтоні лише завдяки вчасній появі поліцейського життя та гаманець зберіг. І якісь мури й навіть деколи монументи обмальовують не наші (ну хіба іноді руссо) туристи, а свої боми, й загаджують площі біля пам’яток їхні бродяги, які інакше жити не можуть і не хочуть. І американський турист на тлі якоїсь сакральної для місцевих пам’ятки – це не конче взірець толерантності й поваги. Але там бидло до влади не беруть. Там соціальні фільтри, а не катапульти. А на них гігантські фільтри від отакого мотлоху. Людина, яка хоче збудувати державну кар’єру, від юності вчиться політкоректності та толерантності, вчиться взаємоповаги до культур і цінностей інших. Винятки прориваються, але це унікальні проколи пуританської системи.
А щодо монумента Джорджу Вашингтону, то це, мабуть, найзначиміша пам’ятка в США. У ній звеличення своєї незалежності, велич її батьків на чолі з першим президентом і скорбота за тими, хто віддав за неї життя. Небагато американців, які б насміхалися над цією святинею, хоча, звісно, буває. Ще менше тих, які цим вихваляються в соцмережах. І ноль цілих, зеро десятих таких із них, які б зробили якусь значиму кар’єру. І коли формуєте делегацію в США й набираєте туди своє традиційне бидло, то хоча б поясніть цим недоумкам особливості видатних місць у США та необхідність демонструвати повагу до них. Після того, як усіма силами посольства, рвучи міжнародні стосунки, ледве врятували життя одного дебіла-нардепа в ОАЕ, в ті країни делегації почали хоч якось готувати (і то вже третій рік, як припинили), а в США і Європі всьо пракатіт?
Тут в інтернеті на захист цього нашого недоумка навішали фоток, де Борис Джонсон сидить, закинувши ноги на стіл, чи Джастін Трюдо демонстративно показує кольорові шкарпетки. Мовляв, он у них фріки, то й нам побикувати не гріх. То я вам нагадаю, що всі ці кадри не містили образи хоч чомусь святому. Деякі вихватки Джонсона дійсно ризикові, але він не принизив жодного свого чи чужого символу та лише демонстрував власну екстравагантність. А згадка про Трюдо – це взагалі дуже тупорило. Прем’єр Канади свою демо-акцію з кольоровими шкарпетиками анонсував і поширив як показову дію на сприйняття й підтримку хворих на аутизм, які часто самі не можуть розібратися, в що одягаються. Там підґрунтя було серйозне й благородне: “Хочете посміятися з дивно одягненої людини із загубленим поглядом? Краще насмійтеся з мене, а до тих людей із ускладненою долею проявіть підтримку й солідарність!” А яку ідею ви побачите в нашому бидлі?
І ще одне. Хтось же з офіційних членів делегації прессекретута фотографував, і він когось на тому балконі поназнимковував. Там усі вони поржали із “цього шпичака посеред міста” та зробили аналогічні знимки. Бидло ходить стадом. Просто інші щасливіші – не встигли виставити своє бикування або вчасно видалили, коли скандал розгорівся. Бо Никифоров там дійсно не найгірший. Усі один одного варті…
І недавній вояж депутатів-слуг до Вашингтона тому свідчення. От напроти Капітолію крутиться багато всіляких людей. Є й боми, і фріки, й просто неохайно вбрані люди. Їхнє право. В середину в такому вигляді не пустили б, а на вулиці ходи хоч у обрізках, аби лиш гріх прикривало. Але раптом якийсь отакий бом (так у США бомжів називають) у пластикових пляжних шльопанцях, плавках чи тренувальних трусах та футболці витягує прапор своєї країни, розгортає його й позує на фоні Капітолію. І з цієї миті починається національна ганьба. Бо прапор український, а задрипаний бомжара – депутат парламенту із владної фракції слуг Зеленського. І добре, якщо це був ранок, і ніхто на це позорисько не любувався та не фотографував. Крім двох долбо-дятлів з української влади.
А щодо монументу Джорджу Вашингтону та поваги до історичної пам’яті в США, то добавлю ще пару своїх фото. Перше – це дуже зворушлива й на перший погляд незрозуміла сцена. Меморіал жертв в’єтнамської війни. Там на чорному граніті вирізьблені тисячі й тисячі імен та прізвищ загиблих американців. І одна з особливостей вшанування своїх загиблих рідних виглядає так: ви берете при меморіалі в службовця спеціальний листок із назвою меморіалу та спеціальним грифельним шаром, прикладаєте його до прізвища свого близького героя й інтенсивно тручи по поверхні переводите зображення зі стели на папір. А потім вдома цей папірець у рамці – це і сльози, й зворушення, й гордість перед усім містечком. У дівчини на спині в свого друга не лише один такий папірець, в зубах тримає ще кілька. Либонь родина чи близькі зазнали в тій війні чимало втрат.
Люди з найдальших закутків країни їдуть, щоб пом’янути своїх герої. І не думають, що в якійсь далекій державі, яка настирливо чогось домагається від США, можуть обрати до влади бидло, яке готове “хоть паржать” над їхніми святинями.
А сам меморіал Вашингтону – він дійсно дуже величавий, до появи Ейфелевої вежі деякий час був найвищою спорудою у світі. Самі можете побачити, як він вражає своєю потугою.
