Вони живі, поки ми їх пам’ятаємо

Ірина Геращенко

Пам’ятати їх Імена.
Пам’ятати населені пункти, які вони захищали.
Пам’ятати дати їх смерті.
Пам’ятати їх посмішки, жарти, їх силу, їх відчай, їх любов і ненависть.
Пам’ятати про їх родини, які потребують уваги і підтримки.
Пам’ятати, хто вбивав і калічив, шматував країну.

Герої вмирають…, розриваючи серця своїх рідних і друзів…
Наша пам’ять про них важлива.
Пам’ятаємо.


Михайло Забродський

Початок 2014-го для більшості з нас приніс чимало нових вражень і розумінь. Начебто з дитинства, як святу повагу до батьків, нам були зрозумілі прості й непорушні речі. Свобода є смислом життя. Бог не на небесах, а в нашому серці. Свою країну потрібно захищати. Життя людини є недоторканим. Майже для кожного все це залишалося десь серед загальних моральних понять і рідко знаходило пряме відображення в реальності.

Сім років потому все змінилося. Розстріли Майдану, окупація частини території, полум’я війни, що триває, начебто водночас перемістили все із ментального виміру до суворої реальності сьогодення. Одним з таких сумнівних надбань стало й розуміння того, що за всі наші зусилля, нашу боротьбу, наші успіхи і поразки життя вимагає страшної плати. Плати людськими життями.

Сьогодні ми згадуємо полеглих захисників України. Смерть людини на війні буває різною. Іноді її причини і обставини є далекими від героїзму. Але, в той же час, загибель під час захисту Батьківщини урівнює всіх. Кожному командиру зрозуміло, про що саме йде мова. Для нас всі захисники України, перш за все, – герої.

Вони герої вже тому, що залишити звичне життя і взяти до рук зброю в скрутний для країни час вже є подвигом і вищим проявом громадянської мужності. Присвятивши своє життя військовій службі, опанувавши професією, чітко усвідомлюючи, що саме тебе чекає, піднятися в атаку – вже є героїзмом.

Абсолютна більшість із них – обрані. Кожен з них знав, що може не повернутися, хоча і впевнений, до останнього сподівалися на краще. Вони знали чим ризикували. Вони втрачали не тільки своє життя. За кожним з них – батьки, сім’ї, діти і онуки. Загиблі билися за них усвідомлюючи незавидну долю вдів і сиріт.

Загиблі захисники не зникли. Вони незримо поруч, дивляться на нас і час від часу задають питання. Вони загинули за таку Україну? Переконливої відповіді для них і для себе на сьогодні ми, на жаль, не маємо.

Я твердо не вірю в безсмертя. Я вірю в пам’ять. Вони живі, поки ми їх пам’ятаємо, а не просто згадуємо два рази на рік. Про них потрібно складати пісні, писати книги і знімати фільми. Про них потрібно розповідати дітям разом із сумною істиною, що нічого в житті, включно зі свободою і життям нації, не дається даром!


Андрій Смолій

Герої не вмирають!
Вони назавжди залишаються в пам‘яті тих, хто шанує Україну та подвиги людей, які поклади своє життя за наше теперішнє і майбутнє.

29 серпня – День пам‘яті наших Героїв, Захисників і Захисниць.

Ми пам‘ятаємо про Іловайську трагедію, про сотні полеглих за Незалежність і територіальну цілісність України. За тих, хто не хотів тут «русского міра» та московського чобота.
Лише завдяки щоденній пам‘яті та шані вони будуть увіковічені назавжди.

Завдання кожного з нас – берегти Україну, її здобутки, Незалежність та плекати перемогу!

Слава нашим Героям!
Вічна пам‘ять полеглим за Україну!


Сергій Місюра

Я довго шукав цю фотографію в своїх архівах за 2014 рік. Саме наш танк в соняшниках луганських степів.

Колись давно, під час тих бойових дій, між нами ходив нормальний жарт, що сепари хоча б соняшники поудобряють собою.

І так сталось, що саме в ті часи, 2014 року, найбільше полів було засаджено саме соняшниками. І сепарів багато. І добрив багато вони дали. І без втручання росії ми б закінчили цю літню посівну кампанію дуже швидко… Але прийшли загарбники на нашу землю, тому що луганчани вже закінчувалися…

Для мене соняшники постійно асоціюються з тим літом 2014 року. Ніяка інша культура – тільки соняшники. Асоціація з війною. Асоціація з втратами…

Вже є для мене традиція, що кожного серпня ми збираємось взводом першої хвилі мобілізації. Іноді проскакує думка «усі, хто вижив і прийшов», або про зустріч випускників літа 2014 року. Але у нас тоді всі вижили, хоча і не усі приходять щороку…

Але ми пам’ятаємо. 2014 рік. Усіх поранених і загиблих. Усіх побратимів і посестер за всі роки. Але сьогодні особливий день жалоби і пам’яті. Сьогодні аж 288 разів пролунав Дзвін пам’яті, та 40 хвилин усі слухали прізвища тих, хто загинув на Донбасі…

Ми пам’ятаємо. Шануємо. І не дамо зганьбити пам’ять про них.
Будемо стояти і переможемо!
Щоб соняшники через багато років знову стали символом гарних фото, великого врожаю і процвітання України.

Пам’ятаємо. Не забудемо, як росія їх усіх вбила.

Слава Україні!
Слава Героям!


Гліб Бабіч

Були сьогодні з донькою біля Стіни Пам’яті. Мені пощастило – вона ходить сюди зі мною, а не до мене. Зі знайомих живих в середині дня мені не зустрівся ніхто. Зате на стіні їх багато. Побратимів і друзів.

До Стіні в цей день я ходжу другий рік. Поки воював, ніяк не збігалося.

Я йду повільно і дивлюся на обличчя. І, звичайно, шукаю своїх. Знаходжу багатьох, але когось пропускаю. Тому що дивитися важко. Ні, я не слабкий і не боягузливий. Я досить міцний, битий життям і війною. Але все одно мені важко.

Тому що я дивлюся на них з цього боку. Я не винен, що так вийшло. Але чомусь мене це тисне. Особливо, коли я бачу біля фотографій родичів загиблих. Особливо дітей. Хочеться підійти і сказати “Вибачте”. Але я не зможу пояснити за що. Тому жодного разу не наважився підійти.

Ми йдемо повз стіни і дивимося. Коли я знаходжу когось із друзів і побратимів, я зупиняюся і розповідаю Дарці – хто, коли і де. На стіні все впорядковано – як в армії. По відрізках часу. Тому шукати просто. Коли ти підходиш до знайомих дат, увага робить стійку. І ти шукаєш очима, поки не знаходиш. Іноді розумієш, що помилився з датою. І доводиться повертатися. Або йти далі. Мій особистий “цвинтар друзів” розтягнуто по всій війні.

Як завжди, відразу як підійшли, я побачив Сергія Бородая. Серед усього довгого 14-го року. Я завжди його відразу бачу. І на Дніпровському меморіалі в 19-му він теж на мене подивився відразу. Не знаю, чому так. Напевно, тому що для мене це була перша втрата зовсім близького друга. Коли ти бачиш понівечене тіло. Сам застібаєш змійку чорного мішка. Кладеш його з хлопцями на броню БТРа, який зараз буде петляти під обстрілом, щоб почався Серьогін шлях додому. А ти все одно не віриш. А потім міномет заганяє тебе в бліндаж. Ти лягаєш на його місце і розумієш – все…

Ось мій земляк Решетняк. Дід – Василь Васильович. Мехвод. Колона пробивалася на Гостру. А ти передав сигарети пацанам і ще живому Сергію. А Дідові віддав свою пачку – Дід на вихід виявився без сигарет. Сказав – я віддам.
Коли по його БМП вдарила хвиля керованого фугасу, він загинув одразу. Але якось зміг за останні три секунди прибрати беху з дороги, щоб у інших був шанс.

А ось наш командир РТГР Рвачов. Який виїхав в останню розвідку на “таблетці” з Колею Яжуком, Сашком Іщенко і Доком – Віталіком Вашенюком, який сказав тобі “Зараз повернуся, і змотаємося на «таблетці» на ринок в Дебальцеве.

А ось Ян Лупкіс, Саша Будько і Толя Олійник. Їх машину спалили, коли вони поїхали витягувати групу Рвачова.

А ось Вітя Соснюк. Бачиш, Дарка? Вітя з пісні “Хрест Дебальцевський” – це він.

А потім ти розумієш, що знайшов у цьому часі не всіх. Ось зовсім молодого і веселого Борю Гено не знайшов. Земляка. Лежить на центральній алеї кладовища, через могилу від мого друга дитинства – Андрія, з яким ми на війні так і не зустрілися. Тільки на його похоронах.

І двох хлопців не знайшов. Вони загинули в одному медеваці, коли їх евакуювали з під Дебальцевого. Їх ховали через рік. Стільки тривав процес упізнання. І ти потім розривався, тому що похорони були в один день – під Києвом і в Миколаєві. І ти ніяк не встигав до обох.

Але сил повертатися назад, до початку стіни немає. І ти йдеш далі. І знову шукаєш і знаходиш. І ще. І ще. А в 17-му починається довгий і добре знайомий тобі список 10-ки. Тому що ти в цьому році прийшов у 10-ку. Ось Сабінка дивиться як жива.

А на рівні осені 18 року ти несподівано бачиш людину, яку досі вважав живою. А ти не знав. Життя по війні розвело. Якось провтикали тобі повідомити. А ти за ці три роки з усіма клопотами так і не набрав його телефон. Тепер ще один “мертвий” телефон в книжці.

І далі йдеш. І знову шукаєш. І зупиняєшся десь в кінці, біля фотографій Красногрудя, Іліна та Журавля. І розумієш, що стіну скоро будуть добудовувати. Тому що нічого не закінчилося. Ще не закінчилося. І що ти пройшовся тільки по своєму особистому. Крихітному в порівнянні з усією війною. І з усією Стіною.

І у кожного з нас свій список, свої важкі історії та пам’ять. А з усіма, у кого на цій стіні рідні, друзі, побратими, просто знайомі, рахунок пов’язаної пам’яті йде на мільйони. Напевно, це нас тримає і рятує. Нас і країну. В якій вистачає тих, хто забув або хоче забути війну, яка так і не закінчилася. І тих, для кого вона ніколи, по суті, і не існувала.

Але є ми. Наша пам’ять. Наш шлях. Наша незакінчена війна. І обличчя на цій стіні.

Цю війну не можна “просто припинити”. Перестати стріляти і припинити. Це ілюзія тієї самої частини країни, для якої ми і те, за що ми воювали і воюємо, чужі. Хоча війна до них не прийшла саме завдяки тим, хто залишився тільки в пам’яті та світлинах на стіні.

У нас ілюзій немає. Ця війна закінчиться тільки тоді, коли ми повернемо своє. Коли забереться з нашої землі останній покидьок зі зброєю. Сам або в ящику. Коли настане логічне торжество справедливості, заради якої з’являлися фотографії на цій Стіні. Інакше ми їх всіх зрадимо. І себе теж.

Спокійного і доброго вам неба, хлопці. І щоб до вас туди йшли якомога рідше ті, хто тримає фронт досі. І щоб швидше настав час, коли на цю стіну повісять не “крайню”, а останню фотографію. Коли ми закінчимо все те, що ви почали. Так як треба закінчимо. Перемогою.

Перемога – це коли наша взяла.
Так буде.

Дякуємо вам. Вибачте нас.


Олексій Петров

Семь дет прошло с той ночи, когда я начал седеть. На всю жизнь врезалась в память каждая секунда. Каждый звук. Каждое слово…

… Ночной город жил своей жизнью. Бары и рестораны ломились от обилия посетителей, где-то грохотала музыка, по центральной площади прогуливались влюблённые парочки. Обыкновенный летний вечер. Будто и нет войны.

Одинокий фонарь бледным светом тускло освещал разбитые ступени у входа в приземистое здание. В скрытых темнотой кронах стройных тополей что-то сонно шептал ветер. Ближайший палисадник облюбовали цикады и хором стрекотали свои, только им понятные мелодии. Перед бетонным наклонным пандусом, ведущим к покосившимся дверям городского морга, стоял рефрижератор. На его борту ярко и задорно была нарисована реклама мороженого. «Сюрреализм какой-то», — подумал я.

Рядом, на небольшой площадке, усыпанной мелким щебнем, угадывались силуэты двух припаркованных белых «Спринтеров». На этих двух микроавтобусах, как оказалось впоследствии, приехали родственники тех, для кого война уже закончилась.

Часы равнодушно показывали 23:00.

Страшный груз сопровождал пожилой майор. Старая военная форма мешковато сидела на его крупной фигуре. Массивные очки в роговой оправе постоянно съезжали на широкий нос. После короткого разговора с военкомом он подошёл к нам и без единого слова раздал медицинские маски и одноразовые резиновые перчатки. А после этого тихим голосом, полным смертельной усталости, провёл небольшой инструктаж:

— Парни, слушайте меня внимательно. Там восемнадцать погибших бойцов. Их тела упакованы в полиэтиленовые мешки. На каждом пакете скотчем приклеен листок с фамилией. Прошу вас, постарайтесь не сорвать эту бумажку, иначе мы потом хрен кого найдем, — офицер сделал секундную паузу и снова повторил свою просьбу. — Пожалуйста… Постарайтесь не сорвать!

Закончив говорить, он, держа подмышкой папку с документами и сильно сутулясь, направился к дверям морга. Сложилось впечатление, что майор несёт на спине невидимый, но очень тяжёлый груз.

Мы стояли и, молча переглядываясь друг с другом, крутили в руках обыкновенные медицинские перчатки и маски. Очень хотелось сию секунду выбросить их в урну и бежать отсюда куда глаза глядят. Но тогда кто выгрузит тела погибших ребят?

Со стороны стоянки, на которой были припаркованы микроавтобусы, раздался шорох гравия. Несколько человек окликнули майора:

— Товарищ военный, подождите! — люди подошли ближе.
— Здравствуйте. Там должны быть наши, из Херсона. Сторчеус, Пешков, Жеков…

Офицер прервал слова средних лет полной женщины, поправил очки на переносице и раскрыл пластиковую папку:

— Сейчас посмотрим. Посветите, пожалуйста!

Кто-то щелк­нул фонариком, направив узкий луч света на стопку документов. Сопровождающий перевернул лежащий сверху лист бумаги, прочёл несколько строк и произнёс:

— Да. Есть. Двое херсонских!
— Как двое?! — фраза была сказана фактически хором. — Нам сказали, что трое. Мы за тремя приехали.

Люди сделали ещё один шаг вперёд и окружили офицера плотным кольцом.

— Один труп не опознан.
— Мы никуда не уедем, пока всех своих не заберём! — тон, которым были сказаны эти слова, не оставлял ни малейших сомнений в том, что они действительно никуда не уедут.

Невозможно себе представить моральную нагрузку, которая свалилась на плечи этого пожилого майора. Поставщик горя в солдатские дома. Харон нашей современности. Такую роль не пожелаешь даже врагу. В каждом городе он был вынужден что-то объяснять родным и близким погибших солдат. Находить слова утешения или молча выслушивать потоки проклятий, которые сыпались в том числе и на его голову. Офицер тяжело вздохнул и закурил очередную сигарету. Он смолил их одну за другой, практически без остановки. Повернув голову, майор выпустил дым поверх своего плеча:

— Давайте сначала всех выгрузим, а потом разберёмся, хорошо?

Мы слышали весь разговор, и у меня в голове крутилась одна из услышанных фамилий. «Сторчеус… Сторчеус… Где же я слышал эту фамилию?» И тут меня осенило, Руслан Сторчеус — это же командир батальона «Херсон», про чью гибель под Иловайском недавно говорили в новостях.

Парни со скрипом распахнули двери рефрижератора. С краю, на погнутом дюралевом полу лежали пакеты с личными вещами погибших. Тут же были беспорядочно свалены грязные берцы, форма, бушлаты и бронежилет. Чуть дальше, в глубине кузова, угадывались зловещие силуэты чёрных мешков. Внешне типичный студент-ботаник Сашка Колесников скользнул по ним лучом фонаря и тут же испуганно щелк­нул кнопкой выключения. У меня перед глазами поплыли цветные круги, к горлу подкатился горький, как полынь, комок. Я судорожно сглотнул слюну, сделал несколько глубоких вдохов и выдохов. Стало немного легче.

Родственники погибших подошли ближе.

После того как были выгружены личные вещи ребят, Колесников с ещё одним парнем запрыгнули внутрь рефрижератора. Сверкнул яркий луч света, и прозвучала первая фамилия:

— Дмитренко… Родственники есть?

Стоящие рядом люди переглянулись друг с другом и отрицательно покачали головами.

Парни подтянули пакет к краю кузова. Через плотный полиэтилен ладони почувствовали окоченевшее тело. «Только не упустить, только не упустить», — эта мысль ежесекундно пульсировала в сознании. Аккуратно, как и просил офицер, мы положили чёрный мешок с телом погибшего воина на металлическую, видавшую виды тележку. Ребята сразу же покатили её по наклонному пандусу в помещение морга. В относительной тишине августовской ночи раздался противный скрип маленьких колёс, которые увозили груз 200. Клочок бумаги с фамилией затрепетал на ветру.

Второй мешок. Третий. Мужики с трудом закатывали наверх очередную металлическую тележку.

Пятый… Десятый. Всё это вдруг стало похожим на какой-то сумасшедший конвейер. Мне вдруг показалось, что я сплю, что всё это мне снится. Но, к сожалению, это была самая натуральная явь, от которой мороз шёл по коже. Горькая, противная тошнота не давала покоя…

Ненавижу тех, кто принёс войну в мою родную Украину!


Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Іловайськ і сьогодення

Президенту Порошенку Іловайськом не дорікав тільки лінивий. Ніхто не покараний, мовляв! Чудово. Минуло 2,5 роки, як Порошенко не президент. Що змінилося?

Виникли питання до командувача Сектору Б генерала Хомчака, в зоні відповідальності якого стався Іловайськ, і який сам з-під Іловайську не вилазив, хоча штаб Сектору містився у зовсім іншому місці? Ні, не виникли. Хомчак встиг побути і начальником Генштабу, і головнокомандувачем Збройних сил.

Виникли питання до генерала Ярового, першого заступника міністра МВС, який за своєю посадою був вищий і за Хомчака, і за командувача АТО (заступник міністра-силовика), який безпосередньо віддавав накази батальйонам МВС, і який виїхав з під Іловайську за день до оточення? Ні, питань не виникло, Яровий спокійно собі сидів на посаді й у відставку пішов разом зі своїм патроном Аваковим.

А до самого міністра МВС Арсена Авакова, чиї батальйони полізли в Іловайськ, питання були? Наприклад, такі. Де той наказ, за яким батальйони МВС пішли на Іловайськ? 7 років минуло, а наказ так ніхто не показав. І чому, коли бати “Азов” і “Шахтарськ” пішли з Іловайська, їх ніхто навіть не пожурив? Може тому, що не було ніякого наказу? Міністр МВС знав чим займалися в Іловайську його підлеглі на чолі з його першим заступником? Але ні, питань до Авакова не виникло, за Зеленського він зберіг свою міністерську посаду аж допоки не пішов у відставку. За власним бажанням.

Може, виникли питання до заступника голови ДніпроОДА Геннадія Корбана, в кабінеті якого і за участі якого приймалося рішення про наступ на Іловайськ? Ні, нема ніяких питань, Корбан спокійно займається своїми справами у Дніпрі й лиха не знає.

Єдиний до кого виникли питання – це до афериста Кості Грішина (позивний – Семен Семенченко), він нині засмагає в ізоляторі СБУ. Але питання до нього теж не через Іловайськ. Не сподівайтеся.

За 2,5 роки по справі Іловайська зроблене одне велике НІ ФІГА. Не дивно. Генпрокурор Венедиктова чітко повторила те, що казала військова прокуратура за Порошенка – в подіях Іловайська винна Росія. Кому що не зрозуміло?

Натомість й близько не видно проведення суду, який би розставив всі крапки над “і” і дав би оцінку діяльності кожного з командирів і чиновників. І знову таки не дивно. Бо на суді генерал Муженко на мапі з цифрами, граючи, доведе, що взяття Іловайська у серпні 2014 р. нікому нафіг не було потрібно. Що ЗСУ закривали три оточення навколо Луганська, Стаханова і Горлівки – закриття першого ж обвалило б бойовикам весь фронт. Що за ослабленого фронту в Секторі Д (після виведення з оточення його частин) самим розумним, що міг зробити Хомчак, було сидіти тихо і не лізти в авантюри. Але поліз.

А ще, я переконаний, на суді генерал Муженко зможе пред’явити рапорти Хомчака про ситуацію в Секторах Б і Д (Хомчак був ще й командувачем Південного оперкомандування, тобто за посадою був вищим за генерала Литвина), і аби не з’ясувалося, що Хомчак заколисував штаб АТО байками “в Багдаді все спокійно”. Бо коли генерал Литвин повідомив Хомчаку про прорив російської бронетехніки в Секторі Д, Хомчак відповів йому більш ніж промовисто: “Не сци!”

А ще на суді заговорять офіцери штабів. А ще заговорять командири добробатів і частин ЗСУ. Враховуючи суспільний резонанс, їхні слова аналізуватимуть десятки дослідників – розсортирують Іловайське бойовище по хронології та прив’яжуть до мапи. Отут уже буде не відбрехатися.

Тому облиште ілюзії, ніякого суду по Іловайську за президента Зеленського НЕ буде. Не для того всі ці гаврики валили Порошенка, аби тепер судити себе самих.

А що буде? Будуть нові й нові потоки піару. На кшталт заяви нардепа Безуглої, що її ТСК розслідує події під Іловайськом. Нардеп не відає, що по подіях під Іловайськом уже існувала ТСК й існує звіт по розслідуванню. І в звіті тому чітко вказана мета атаки на Іловайськ – місто Зугрес, де за збігом обставин знаходилися Зуївська ТЕС і Зуївська ТЕЦ, контролювати які дуже хотів олігарх Коломойський.

Тому не буде суду. Буде піар.


Валерій Прозапас

Так виглядає еталонна підлість.

“Питання” у них є, а прізвища Путіна нема.
І про десятки загиблих останніми місяцями питань нема, і про обстріл Авдіївки теж нема.
Про “розведення” нема, про зрив оборонного замовлення, про “вагнерівців” нічого не цікаве.

І щось я не чув “питання” до Хомчака, який як “військовий командир” саме в Іловайську, потім два роки у “слуґ” командував ЗСУ, розповідаючи, як “оні нє туда полєзлі”.

Не тільки підлість, але й ганьба, в якій під “рекламу” московської пропаганди тепер живе країна.

 

На заставці: Картина “Соняхи” словацького художника Радо Явора

Усі відео