Агресивна креольська культура. Чому в Україні періодично спалахують скандали навколо мови й ідентичності

Колоніалізм – це не завше про заморські території та работоргівлю. Колонії були й всередині самої Європи, наприклад, Ірландія у складі Британської імперії. Сьогодні фінські інтелектуали серйозно говорять про період перебування своєї країни у складі Російської імперії як про колоніальну залежність. Колонією була й Україна, хоча ми досі соромимося саме так позиціювати себе у світі. Це є безумовним прорахунком зовнішньої політики Києва: якщо пояснювати нашу гуманітарну політику (мовне законодавство, закон про корінні народи) як деколонізаційний процес, аргументи про «утиски російськомовних» звучатимуть в Європі куди менш переконливо, ніж сьогодні. Про це на сторінках ТЕКСТИ.org.ua пише Костянтин Воздвиженський.


Модний київський російськомовний барбер, що йде на концерт Басти під ручку зі студенткою, яка рік як приїхала з україномовного райцентру в київський виш і перейшла в побуті на російську – це ті самі Голохвастов і Проня Прокопівна, що прямують в «Ілюзіон» на показ «Коварной Матильды», тільки в інших історичних декораціях.

Скандал зі звинуваченням у расизмі міністра культури Олександра Ткаченка ніби «підганяє» український інформаційний простір під західні стандарти. Телеведуча Кароліна Ашіон оприлюднила інформацію про те, що нинішній міністр, бувши генпродюсером «1+1», дозволив собі некоректне висловлювання на адресу темношкірої колеги. За словами Ашіон, просити вибачення за ці слова Ткаченко не збирається і нині. На Заході подібні інциденти й звинувачення – річ звична. Сьогодні формується нова етика, яка передбачає подолання колоніальних упереджень, але расизм – лише один з його виявів.

І цей процес неминуче викликатиме дискусії та суспільний резонанс. Наприклад, недавно у Франції спалахнув скандал довкола використання прапорів інших держав на весільних церемоніях (відповідну ініціативу розглядав Сенат) – велике обурення викликали слова депутатки від партії «Республіканці», яка негативно висловилася про етнічні танці на весіллях.

Водночас слід розуміти, що колоніалізм – це не завше про заморські території та работоргівлю. Колонії були й всередині самої Європи, наприклад, Ірландія у складі Британської імперії.

Сьогодні фінські інтелектуали серйозно говорять про період перебування своєї країни у складі Російської імперії як про колоніальну залежність. Колонією була й Україна, хоча ми досі соромимося саме так позиціювати себе у світі. Це є безумовним прорахунком зовнішньої політики Києва: якщо пояснювати нашу гуманітарну політику (мовне законодавство, закон про корінні народи) як деколонізаційний процес, аргументи про «утиски російськомовних» звучатимуть в Європі куди менш переконливо, ніж сьогодні.

Пояснювати нашу гуманітарну політику варто як деколонізаційний процес

Сьогодні виникає враження, що всі сучасні українські дискусії починаються з якого-небудь поста у соцмережі. Як-от висловлювання маркетолога Слави Баранського (приїхав з Росії, донедавна працював в одному зі стартапів у Fozzy Group, його звільнили після скандалу) про «сільську тупість», що збурило українську громадськість.

Насправді ж конфлікт закладений задовго до доби інтернету. В українській класиці знайдемо чимало сюжетів про відмову від «сільського» коріння задля міської (читай: колоніальної) ідентичності. Чого вартий лише франт і пройдисвіт Свирид Голохвостий (Голохвастов) у комедії Михайла Старицького «За двома зайцями». Модний київський російськомовний барбер, що йде на концерт Басти під ручку зі студенткою, яка рік як приїхала з україномовного райцентру в київський виш і перейшла в побуті на російську – це ті ж самі Голохвостий і Проня Прокопівна, що прямують в «Ілюзіон» на показ «Коварной Матильды», тільки в інших історичних декораціях.

Головна культурна суперечність в Україні сьогодні пролягає не так в опозиції «російське домінування vs українська емансипація», як у «креольська культура vs національна».

Термін «креоли» виник у Латинській Америці. Як пояснює Вікіпедія, спочатку там так називали нащадків іммігрантів з Іспанії, Португалії та Франції, що створили власну культурну ідентичність. У цьому значенні креоли — це нащадки колонізаторів, що сприймають землі, на яких мешкають, як свою батьківщину.

Політолог Микола Рябчук ще у 2004-му році застосував цей термін до наших реалій: «Креолами є російськомовні мешканці України різноманітного етнічного походження, які вважають себе громадянами нової незалежної держави та усвідомлюють свою приналежність до російської культури. Ця політично активна суспільна група послідовно сторониться й української державної традиції, і так званої “тубільної” мови, і української культури загалом. Вона не ототожнює себе з Росією (ані з СРСР, ані навіть зі “східнослов’янським союзом”), проте так само не ототожнює себе з Україною українофонів».

Українські блогери, занурені у віртуальний російськомовний світ, – типові носії креольської культури. Подібно до того, як народжені на колонізованих землях Латинської Америки іспанці (креоли) мали (або мають) дуже абстрактне уявлення про реальний стан справ у колишній метрополії, але плекають гуманітарну «пуповину» з нею. Наші земляки, що є підписниками Юрія Дудя, слухачі Басти та Моргенштерна, не є карикатурними «ватниками», які ностальгують за СРСР чи бажають Україні поразки у війні.

У цих людей пошкоджена не так політична, як гуманітарна матриця. Їх не вабить ідея імперського реваншу, але вони комфортно почувають себе носіями «великої» російської культури.

Чому так сталося? Покоління українців, навіть ті, що вже народилися після оголошення Незалежності, формувались під акомпанемент всуціль русифікованого (нехай made in Ukraine) телебачення, тотальної кількісної (а часом і якісної) переваги російських книжок (фільмів, гуртів) над українськими, збереження престижу російської як мови бізнесу, істеблішменту та попкультури. Там продовжували жити російсько-радянські міфи про українців-селюків і високу російську культуру. Всі ці постколоніальні травми в добу інтернету оприявнюються у вигляді постів про «сільську» українську культуру та публічної зневаги до української мови, рідної для багатьох українців.

Люди, чиє дитинство минуло вже в інтернеті, як відзначають психологи, вважають віртуальний простір безпечним. Культура схвалення породжує ілюзію, що ти живеш у світі однодумців і всі навколо мають такий самий світогляд, що й твої френди в улюбленому пабліку. Як вибухають інформаційні бульбашки, ми всі помітили у 2019-му, коли україномовні користувачі Фейсбуку щиро дивувалися: «Як Зеленський переміг?! Які 73%? Серед моїх френдів ніхто за нього не голосував!!!»

Те саме й молодими креолами: живучи в фанатських акаунтів Басти (чи будь-якого іншого російського виконавця), переглядаючи ролики російських блогерів, молоді люди впадають у самооману, що є любий їхньому серцю «міський» мейнстрим, а все, що поза ним – «село» і нудний офіціоз.

Природу креольського снобізму, звісно ж, не залишають поза увагою кремлівські пропагандисти. Креольський рупор Анатолій Шарій усіляко намагається переконати свою паству (молодих російськомовних мешканців міст) у тому, що нинішній стан справ – це реванш неосвічених селюків, які відчули себе господарями життя і намагаються домінувати над «корінними киянами» (харків’янами, одеситами тощо). Не дивно, що ці ж меседжі відтворюють люди на кшталт Слави Баранського.

І з’явилися вони не вчора. Ось висловлювання головного редактора «Киевского телеграфа» (на той час контрольованого проросійським Андрієм Деркачем) Володимира Скачко від травня 2014-го, яке процитувало респектабельне естонське онлайн-видання Delfi: «Киев, увы, в массе своей оказался расово правильным сельским мегаполисом, зараженным ура-патриотизмом и национализмом самого низкого пошиба. Большинство киевлян в первом поколении считает, что “с сепаратизмом юго-востока” нужно бороться силовыми методами. Точно так же думает и ”офисный планктон”, вечно фрондирующий по любому поводу». Щоправда, це висловлювання поширила лише російськомовна версія сайту, орієнтована на тамтешніх креолів.

Як бачимо, упередження часів Старицького нікуди не поділися. Втім, є й суттєві відмінності. Інтригам Голохвастова могли протистояти міцні українські парубки з кузні, які в тодішній соціальній ієрархії все ж стояли нижче за цирульника. Київ Старицького – колонізований простір.

Сьогодні національна культура – це вже далеко не етнографія (як це обов’язково відбувається внаслідок колонізації), бізнесова, політична, інтелектуальна еліта не цурається української ідентичності. Але зі своєї “внєнаходімості” і ховання від реальності за мемасіками з Інстаграму чи ТікТоку, частина людей і досі живе старою реальністю та не помічає змін навколо. І у креолів сверблять фантомні болі, вони й досі хочуть бачити зручну і комфортну для них колоніальну опозицію «російськомовне панівне місто vs україномовне упосліджене село».

Як писав теоретик постколоніалізму Франц Фаннон, у поневоленій країні завжди є красивий імперський фасад і тубільні нетрі, які виразно контрастують між собою. Колись так і було в Україні. Наша нинішня реальність не така: креоли бачать себе панівною верствою у своїх віртуальних пабліках, та за їхніми межами вони завжди програють проукраїнській більшості.

Російська імперська і похідна від неї креольська культура дуже агресивні

Російська імперська і похідна від неї креольська культура дуже агресивні, тому протидіяти їм проведенням «Книжкового арсеналу» чи фестивалями української музики неможливо. Концерти Басти та «Книжковий арсенал» відбувалися в один час і в одному місті, але в різних культурних вимірах. М’якою інтелігентністю креолів перемогти неможливо.

Тому масова зла і бурхлива реакція на подібні зневажливі висловлювання щодо української культури – це удар в серце креольської свідомості. Хайп і хейт демонструють, що українське середовище, по-перше, є і воно доволі численне, по-друге, воно є таким собі добром з кулаками, по-третє, його чують. Фактично кожен, хто «спалився» на антиукраїнських висловлюваннях, дуже скоро вимушений просити вибачення. А роботодавці – відмовлятися від їхніх послуг. Так відбувається розгерметизація інформаційної бульбашки – креолам нагадують, що вони живуть в Україні, зневажати яку, виявляється, небезпечно.

Джерело

Фото © Сергій Нужненко / Радіо Свобода

«Copyright © 2021 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»

Усі відео