Антропологічна прірва, що розділяє нас із запоребриком
В стрічці вчора для чогось бурхливо обурювались російським Макаревичем. Я лишаю за дужками беззмістовність цих обурювань, зрештою, болісна реакція в Україні на будь-який кумк з московитських болот – річ зрозуміла. Навіть якщо кумк той є незграбною спробою сказати приємне.
Але от чого я не розумію, так це чому зберігається й досі така москвоцентричність інформаційного поля, навіть коли набула ознак ресентименту. Ну приїхав з гастролями поп-співак, ну то хай, він по захоплених територіях не швендяв, дотримував порядних звичаїв. Хай собі їздить. Ну виклав мандрівні нотатки, ну то й ок, нам яке діло?
Інша річ, що по російських мірках цей його приязний (хоч і нетактовний для нас) допис – вчинок, а мо’ навіть і Вчинок у їхній викривленій реальності. Всупереч ненависницькому тренду, типу, порядна публічна позиція. Це приблизно якби в розпал Холодної війни совіцький культурник зненацька написав би приязний відгук про США чи то пак про Ізраїль. Але! Це все внутрішньо-рашківські розклади. Ми тут до чого?
* * *
Це може цікавити в нас хіба що системних дослідників внутрішньої динаміки запоребрика, як ото я. Ну от я з цікавістю подивилася. Бо крім сучасних розкладів засвідчує одну засадничу відмінність московитства від нас і від Вільного світу. Це надзвичайна столицецентричність. Оцей споконвічний поділ на столиці та глушину. Чехівські “Три сестри” з їхніми розпачливими вигуками “В Москву, в Москву”. Грибоєдівське “В дєрєвню, к тьоткє, в глушь, в Саратов”, “Анкор, єщьо анкор” художника Федотова і тому подібні речі. Це в якийсь Великій Британії першорядний автор, як Свіфт, може роками сидіти своєму Дубліні, або Джейн Остін, яка зі свого Гемпшира майже не виїжджала. В Росії ж провінція – культурницька пустеля, всі надії та вся увага – в столиці, відірваність від столичного життя – трагедія для творчої людини.
Ну і ще одна фундаментальна відмінність, пов’язана із вищезазначеною – там не склалися урбаністичні традиції Нової доби. А середньовічні традиції міст-республік натомість зникли, винищені силоміць московитським престолом.
В нас не так. Оті всі наші міста та містечка, здавна із Магдебурзьким правом, коли якась Бібрка не гірша від Києва, – це наш величезний скарб. Звідти вміння облаштувати міське життя у невеличкому та віддаленому від столиць місті, вміння відчувати свою локацію центром власного світу, а не безнадійною периферією. Ми сприймаємо це як належне, але в запоребрику цього не було, а цьому ж швидко не навчитися, скільки б мономіст та промислових гігантів не настворював сталинський совок у своїй божевільній індустріалізації. Бо міське життя – це певна соціальна навичка, яка складається повільно, досвідом багатьох поколінь.
Так, ми доста пошарпані совітами, а до того – владою гіперцентричної Російської імперії, але повністю ті давні соціокультурні патерни не винищені. А в рашці їх нема. От просто – нема.
Напружте уяву, і тоді, можливо, краще роздивитеся обриси антропологічної прірви, що нас розділяє.
Фото © Facebook Андрій Макаревич
