Дебальцевський хрест (відео)

Гліб Бабіч

Виявляється пройшло вже 6 років. А для нас це досі відбулося майже вчора. Дебальцеве не хоче стирати спогад про себе. Це з тих дат, що ніяк не “свято”. Навіть “датою” це назвати язик не повертається. Це як різниця між витіюватим шрамом, нанесеним в тату салоні та слідом від кулі.

У цей день хтось починає нас посилено “жаліти”. Це ж красиво – «наші хлопчики, які гинули в “котлі “». Або навпаки. Кажуть, що «треба було хоч всім лягти, але утримати». Іноді це говорять одні й ті ж люди. Навіть серед нас немає єдиної думки і оцінки. Але ті, хто там був, мають право як на думку, так і на сумнів. Тому що вони там були. І у кожного свої шрами – на тілі та на душі. Але ніхто з нас не вважає це ганьбою або поразкою.

Дебальцеве – це не тільки «вихід». Це довгий, важкий і гідний опір.

Ті, хто там був, вистояли. Співвідношення сил було не на нашу користь. Зовсім. Співвідношення втрат – не в їх користь. Дуже сильно не в їх користь. Але війна, на жаль, не складається виключно з перемог. Війна продає свій досвід дорого. Дуже дорого.

Але сенс у слів “дуже дорого” не такий як в книжках, статтях і словах “експертів із війни”. Тому що у цієї “ціни” є обличчя та імена. Тому що частиною цієї “ціни” міг стати будь-хто з тих, хто вийшов і вижив.

Дай вам, Бог, легкого неба, – тим, хто за все заплатив по-повній. Вираз “ви завжди з нами” віддає пафосом. Але зрозуміти його справжній сенс можуть тільки ті, для яких все буде “завжди вчора”. Тому що наші друзі, й правда, сняться нам до цих пір живими. І після цього важко прокидатися.

У нас немає потреби “берегти пам’ять про полеглих”. Вона назавжди з нами. Як наслідки контузії. Як слід від опіку, поранення або фантомний біль від втраченої кінцівки. Для багатьох не в переносному – в буквальному сенсі.

Тим, хто залишився живим, – жити далі. Дякую вам за все. Дякую вам, що ви є. Дякую, що змогли. Ви – мої брати. Наше спільне не стерти, навіть якщо ми стали зовсім різними.

І дякую всім, хто пам’ятає живих і мертвих “звідти”. Хто просто знає, що ми були.
І не намагається розповідати нам про те, що з нами сталося.


Татьяна Худякова

В войне нет пафоса.
Он появляется потом, позже. И не потому, что так надо, а просто ты хочешь сказать громко, сказать весомо, сказать так, чтобы запомнили те, которые войны не видели.

Я сама войны видела мало, но даже в этом «мало» нет пафоса. Только железный дождь сверху и месиво из окровавленной грязи внизу.
А еще страх, ярость, злость и слёзы.
Жизни, расхераченные на осколки.
Портреты с черной лентой в углу.

Память – злая тварь. Она часто норовит забыть хорошее, светлое, но 3,14дец ты запомнишь навсегда.

Это был первый мой заезд в Киев, кусок дома в переулке Краматорском, с ветром из щелей и голыми стенами. Я пыталась собрать свою семью до кучи. Все эти февральские дни я скупала на ОЛХе старую мебель, а в голове крутилась одна мысль, всего одна: он выйдет или нет? Нам пригодится диван? Зачем я, бл*дь, покупаю диван, когда мой муж – в Дебале? Зачем мне е*аный диван в чужой разбитой хате, в городе, где я не хочу быть? В жизни, которую я не хочу жить…

Если выйдет, тогда – да. Мы будем спать на диване, искать дочери школу, ругаться о том о сём, пить, есть, гулять. Нам рано или поздно понравится Киев, у нас снова появятся друзья и путешествия по желанию, а не по факту того, что в родном доме жить теперь нельзя.

А если нет? Что потом делать, если нет? Как дышать, когда из лёгких выбит весь воздух? Вот точно как сейчас, только навсегда.

Мне повезло. 18 февраля я смогла сделать первый полноценный вдох за несколько дней, это мой праздник теперь.
Сука… Понимаете? Я праздную, что моего мужа хотели убить, но не смогли…

Да в жопу!

Я праздную, что они там были. Стояли, держались, давали отпор противнику, несравнимо более мощному. Умирали, взяв за свою жизнь плату с врага. С того, которого там кагбэ нет. С того, которому никогда не будет достаточно крови наших мужей, сыновей и сестёр.

В войне мало пафоса и еще меньше серого цвета. Там всё чёрно-белое с металлическим запахом крови. И простите меня, если в «мире», в условном мирном Киеве или Днепре, я тоже избегаю серых оттенков.

Для меня всё однозначно еще с 14-го. Есть враги и есть те, которые этим врагам дают 3,14ды. Всё остальное – мятущееся, “не однозначное” – мусор. В итоге всё всегда сводится к тому, что или мы, или нас.

Так что поздравляю всех, кому повезло сделать вдох 18-го февраля!
И честь всем тем, живым и павшим, кто дорого взял с врага в Дебале.
И не ставьте мне рыдательных смайликов!

Усі відео